Основні напрями буддизму

Згідно з палійською традицією розбіжності в поглядах на правила поведінки та на практику послідовників буддистського вчення розпочались уже в першій половині IV ст. до н.е. На Другому буддійському соборі, який відбувся в місті Вайиіалі, група ченців під керівництвом Махадеви наполягала на так званих "десяти послабленнях" в нормах поведінки. Виникли сумніви щодо автентичності традицій у викладі

Ананди – найближчого учня Будди про сутність архату (святого). Ці та інші суперечки в подальшому зумовили розкол буддизму на дві течії – ортодоксальну та ліберальну, відповідно хінаяну – "вузький шлях спасіння" або "мала колісниця" та махаяну – "широкий шлях спасіння" або "велика колісниця".

Перший напрям – хінаяна тісно пов'язаний з раннім буддизмом; він ґрунтується на консервативних ідеях, які презентує вчення "старійшин", на санскриті – "тхераеада". Будду визнано людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент робиться на особистому спасінні, яке є можливим лише через відхід від світу та набутті мудрості. Послідовники хінаяни, перебуваючи у чернечих громадах – сангхах, ведуть аскетичний спосіб життя, намагаючись досягнути духовної досконалості та стати архатом. Архат має "уникати поганих вчинків, а здійснювати вчинки доброчесні та очищувати розум – це і є сутність вчення Будди". За таких умов людина поступово звільняється від бажань. Сторонні думки зникають, страждання припиняються. Залишається відчуття повного задоволення, відомого під назвою нірвана. Це шлях архатіе, метод вдосконалення смого себе та набуття свободи заради досягнення Істини.

Ченці хінаяни ведуть аскетичний спосіб життя. На вигляд це люди з голеною головою, їх одяг має шафрановий колір та відкрите плече. В основному вони живуть за рахунок добровільних пожертв мирян. Збираючи милостиню, чернець мовчки, не піднімаючи очей, обходить з чашею в руці помешкання людей. Кожен господар вважає за щастя прихід ченця, адже милостиня очищує та поліпшує карму.

Хінаяна упродовж століть мала вузьку орієнтацію – це було релігійно-філософське вчення для самих лише ченців. Пізніше вона стає масовим релігійним вченням та посідає визначне місце в житті населення буддистських країн. Воно дало можливість практикувати буддизм і тому, хто не приймає чернечої обітниці, а живе звичайним життям, маючи сім'ю, майно. Буддистське вчення хінаяни визначало спосіб життя простих людей, наголошуючи на його повноцінності. Людина, передовсім, мала виконувати етичний закон – Панча шила (П'ять заповідей): 1) утримуватись від убивства; 2) утримуватись від крадіжки; Затримуватись від перелюбу; 4) утримуватись від брехні; 5) утримуватись від напоїв, що збуджують.

Для мирян, як і ченців, в справі спасіння особливе значення мала Триратна (Три скарби) – Будда, дхарма та сангха. Будда, як просвітлена істота, мав бути провідником на шляху до мудрості. Дхарма зобов'язує засвоєння та усвідомлення настанов Будди. Стосовно сангхи,

то люди, надаючи матеріальну та фінансову підтримку ченцям та монастирям, примножують свої добродійні вчинки.

Миряни мали можливість навчатись медитації, контролювати власні бажання. Для цього щотижня потрібно було іти до найближчого монастиря, щоб медитувати разом з ченцями та брати участь у ритуалах, які сприяють досягненню стану спокою та щастя. При монастирях створювали школи для дітей, куди вони йшли в сезон дощів – в цей час закінчувались роботи на полях та в господарствах селян. Перебування в монастирі або вихід з нього були добровільними.

У поширенні буддійського вчення особливих зусиль доклав цар Ашока, який раніше був жорстоким завойовником. Після особливої розмови з ченцем, він приймає буддистське вчення. Засудивши війну, Ашока зобов'язав всіх своїх підданих керуватися моральними настановами Будди. По всій Індії він побудував багато храмів та монастирів, надаючи великі кошти для їхніх потреб, в тому числі і для здійснення запису сутр (проповідей) Будди.

У II – III ст. на півночі Індії виникає інший напрям буддизму – махаяни. Формується нова доктрина, в якій Сіддхартха Гаутама Шак'ямуні постає учителем життєвої мудрості. Він вважається одним з багатьох будд як минулого, так і майбутнього.

Послідовники махаяни стверджують, що кожна жива істота володіє природою будди, відновити яку і є метою буддизму. Людина через просвітлення може досягнути стану будди. Але з причини своєю слабкості більшість людей неспроможні піднятися до такого рівня. І, оскільки будди після переходу до нірвани не можуть надавати безпосередню допомогу людям, то це належить робити бодхісаттвам (з санскр. – істота, що прагне до просвітлення), які свідомо не полишають світу сансари, щоб допомагати людям у справі спасіння. Бодхісаттва прямує альтруїстичним шляхом, на якому особисте відхиляється заради вищої мети – надавати допомогу всім живим істотам. Життя бодхісаттви, перш за все, визначають чотири обітниці: 1) спасти всі живі істоти; 2) відмовитися від згубних звичок; 3) шукати істину; 4) нести істину іншим. Наплегливо удосконалювати себе, допомагаючи всім іншим, а не лише обраним – це і є шлях бодхісаттв, які стали ідеалом поведінки та замінили архатів. Махаяна стверджує, що мудрість, яку найвище цінують архати, є лише однією із чеснот, а тому співчуття, доброта та терпіння є найправильнішими виявами учення Будди.

На основі махаяни формується дві основні школи: мадх'яміка та йогачара. Основоположником школи мадх'яміки був Нагарджуна (150 – 250 pp.). Провідною ідеєю його філософії є вчення про порожнечу. Навколишній світ, сверджував він, є відносним та нереальним.

Немає жодної вічної істини. Також немає Бога-Творця, від якого залежить доля людини. Немає і Провидіння, є лише природно-причинний зв'язок, що об'єднує весь світ в єдине ціле. Віруюча людина не може сподіватись на милість Бога, на посмертну справедливість божественного правосуддя – в ній самій присутні як причина страждань, так і їх припинення. Він також вважав, що філософія може стати альтернативою медитаціям з метою розриву ланцюга перероджень. Правильні філософські міркування ведуть до свободи від пристрастей, до серединного шляху. Основні ідеї вчення філософ сформулював в 450 кариках – коротких віршах, які укладені в трактат "Мадх'ямікасутра" ("Сутра Серединного вчення").

Школу йогачара заснували два брати – Васубадху таАсанга (IV ст.). Вони стверджували, що необхідною основою для досягнення просвітлення є розум. Реальним світ постає саме в наших думках. Для звільнення від думок використовувалась особлива техніка медитацій – "йогічні споглядання". Крім цього, в релігійній практиці присутня містика – заклинання, амулети. Неабияке значення мали тантри – магічні тексти та формули, що надають владу над світом духів. На цій основі виникає тантризм – третій напрям буддизму. Він має і інші назви – ваджраяна або ж алмазна колісниця.

Тантризм зародився в Індії на початку І тисячоліття н.е. Він грунтується на буддійській філософії з використанням езотеричної практики, до якої віруючих залучають духовні наставники. В основі – дотримання ритуалів, які можуть забезпечити швидкий, як блискавка (ваджра), шлях до нірвани. Серед цих ритуалів найпоширенішим є багаторазове повторення мантри – священних фраз. Використовуються магія та йога. Тантризм існує в Японії, Непалі, Китаї, особливо поширений в Тибеті – загалом 2,5% віруючих від загальної кількості буддистів.

Ламаїзм (тибет. Лама жрець, вищий, небесний) прийшов у VII ст. на Тибет, який з XVIII ст. увійшов до складу Китайської імперії. Його принесли віруючі з Бенгалії, Кашміру та Китаю. На територію Монголії проник у XVI ст., а з XVIII ст. поширився на Сибір, де його сповідують калмики, буряти, тувинці.

На становлення ламаїзму визначальний вплив справило поєднання махаяни, тантризму та анімістичної тибетської релігії бон-по (форма шаманізму). Остаточно завершив процес формування віровчення буддизму великий проповідник та теоретик релігії Цзонкапа (1357 – 1419 рр.). Він надзвичайно лояльно ставився до всіх основних напрямів буддизму, вважаючи, що всі "три потоки" буддизму – хінаяна, махаяни та ваджраяна беруть початок від самого Шак'ямуні та становлять собою три шляхи до спасіння. Ламаїзм є злиттям цих потоків в один.

Цзонкапа писав, що для повного спасіння необхідно наступне: 1) дати обітницю та дотримуватись правил моральності, що є входженням у двері "малої колісниці"; 2) оволодіти повнотою обітниць бодхісаттв, що є входженням у двері "великої колісниці"; 3) прийняти повноту обітниць "алмазної колісниці", а це означає відчути себе духом, який звершує сокровенні подвиги та досягає повного результату споглядання, що має владу йоги.

Цзонкапа вказував на особливу роль лами в справі духовного настановлення мирян. Сам Будда наголошував, що кожна людина на шляху спасіння має самостійно долати труднощі. Як відомо, класична буддистська формула спасіння проголошувала "три скарби": Будда, вчення (дхарма) та чернеча громада (сангха). Цзонкапа доповнив цю тріаду необхідністю особистого духовного наставника (лами). Без нього можливість спасіння не може бути реалізована. Вшанування лами – це вшанування самого Будди.

Цзонкапа переглянув та реформував усі сторони релігійного та церковного життя тибетського буддизму. Він продумав складну систему ієрархії, опрацював статут для монастирів. Він також доповнив обряди та культ, увів у практику богослужіння елементи театралізації та музику, затвердив нові свята.

Незадовго до своєї смерті Цзонкапа оголосив своїми наступниками двох кращих учнів, заповівши їм постійно відроджуватись. Як наслідок цього, нині тибетську церкву очолюють два верховні лами: Далай-Лама (тибет. наставник, чия мудріть як море), що мав резиденцію у Лхасі – столиці Тибету (палац-монастир Потала) і Патен-Лама (тибет. наставник, чия мудрість як океан) що перебував у Нижньому Тибеті. Вважається, що кожен з них після смерті через 9 місяців втілюється у немовлят чоловічої статі, яких належить виявити в результаті ретельної спеціальної перевірки та проголосити наступним втіленням лами. При цьому Далай-Лама вважається втіленням бодхісаттви Авалокітешвари, а Панчен-Лама – втіленням будди Амітабхи.

Після утворення Китайської Народної республіки (1949 р.) Тибет отримав національну автономію. Розпочалась відкрита боротьба з ламаїзмом. Лише в 80-х роках, завдяки ліберальним реформам в Китаї, почало відновлюватись релігійне життя в Тибеті, де нині функціонує 200 монастирів (було значно більше).

Дотепер було чотирнадцять далай-лам і сім панчен-лам. Нинішній (народився 1935 р.) Далай-Лама XIV Агван-Лобсан Тенцін-г'яцо (або Данцзаан Джамухо) після невдалого у 1959 р. антикитайського повстання емігрував до Індії в м. Дхарасолу. У 1989 р. Далай-Ламі за миротворчу діяльність було присуджено Нобелівську премію.

Ламаїзм має самостійний збірник канонічних текстів "Ганджур" (одкровення Будди) у 108 томах та "Данджур" (тлумачення одкровень Будди) у 225 томах. Почесне місце у священній ламаїстській літературі посідають "Калачакра тантра" (Колесо часу) та твори засновника ламаїзму Цзонкапи. Особливе богословське значення має "Тибетська книга мертвих" – збірник настанов помираючому. У ній стверджується, що між смертю та новим народженням минає 49 днів.