Життя та діяльність пророка Мухаммада

Мухаммад народився в 570 р. в сім'ї Абдали із роду Хашим, одного з десяти родів племені курейшитів. Батько Мухаммада помер за два місяці до його народження, мати померла, коли йому було шість років. Після смерті батьків хлопчика виховував дід, а далі – дядько Абу Таліб. Ще в підлітковому віці Мухаммад допомагав йому у торговельних справах, пізніше – пас худобу, був погоничем верблюдів. В 594 р. його помітила та взяла своїм прикажчиком далека родичка по імені Хадиджа. Сорокалітня вдова володіла великим багатством. Згодом вона вийшла за нього заміж. Не дивлячись на значну різницю у віці, шлюб виявився щасливим. У них народились шестеро дітей. Хадиджа прожила до 64 років.

Одного разу в місяць Рамадан 610 р. Мухаммад, як завжди, усамітнившись в печері, у стані напівсну почув голос: "Читай!" Мухаммад відмовився, не зрозумівши, хто перед ним. Голос знову повторив: "Читай!" . І коли пророк запитав, що йому читати, він почув знову: "Читай! В ім'я Господа твого, який створив – створив людину зі згустку. Читай! І Господь твій найщедріший, навчив людину тому, чого вона не знала". Збентеженим виходив Мухаммад з печери, і в цей момент знову почув голос: "Мухаммад, ти посланець Бога, а я – Джабраїл". Коли Мухаммад повернувся додому, Хадиджа з хвилюванням вислухала його розповідь і зрозуміла, що її чоловікові належить велика місія. Це було перше Божественне одкровення, від якого і ведеться відлік історії становлення ісламу.

Через деякий час видіння виникли знову і не залишали Мухаммада до кінця життя. Він отримував Божественні одкровення упродовж 22-х років, які після смерті пророка були записані його учнями в Корані – священній книзі нової релігії.

Того ж 610 р. Мухаммад проголосив себе посланцем єдиного Бога, який повідомив йому свою волю. Проповідь монотеїзму не мала успіху серед мекканської знаті, проти надмірних багатств якої виступав Мухаммад. Більше того, у нього з'явились вороги, які задумали на нього вчинити замах. Дізнавшись про це, він з гуртом своїх прихильників подався до Ясрибу (згодом Медина – місто Пророка), що за 350 км від Мекки, де значний соціальний прошарок становили середні торгові верстви. Тут проповідь єдності на основі віри в єдиного Бога зустріла визнання і, як результат, вперше була створена мусульманська громада (умма), яка мала не лише релігійний, а й політичний характер. Перший день переселення до Медини (хіджра) –10 вересня 622 р. – вважається початком нової ери в історії ісламу; з нього розпочинається відлік років за мусульманським місячним календарем (2013 р. – 1434 р. хіджри).

В Медині Пророк примирив ворогуючі клани, склавши статут мусульманської громади. В ньому проголошувалось, що віднині всі племена утворюють єдину спільноту віруючих, куди також входять євреї та християни, зберігаючи свою релігію. Працелюбність та чесність, що приписувались новою релігією, зумовили економічний підйом міста, вплив якого в Аравії став значним. Під проводом Мухаммада та його сподвижників навколо Медини склався військово-політичний союз, який примусив у 630 році скоритись мекканську знать, а у 631 році – і весь Аравійський півострів. Таким чином Мухаммад здійснив необхідне – він об'єднав арабів під іменем єдиного Бога, надав їм єдине вчення та указав той шлях, на який правовірні мали настановити "невірних". Війна проти "невірних" ставала священною заповіддю, до того ж участь у ній звільняла від гріхів та забезпечувала правовірному, в разі його загибелі в бою, місце в раю, що завжди надихало воїнів-мусульман. Своїми воєнними успіхами в перші віки існування ісламу араби багато в чому зобов'язані саме цьому священному принципу. Крім того, військова здобич стала чи не першим за значенням джерелом матеріального прибутку мусульманської громади: чотири п'ятих її розподілялось між воїнами, одна п'ята йшла Пророку та визначалась для потреб бідних та одиноких.

Після смерті Пророка (632 р.) його наступниками – халіфами – стали Абу Бакр, Умар, Усман, Алі, в руках яких була зосереджена світська та духовна влада. За халіфа Абу-Бакра розпочались завоювання, які було продовжено і іншими халіфами. Утворилась теократична держава – халіфат.

Аравійський півострів межував з Візантією та Іраном, які перебували на той час у стані війни, що не могло не впливати і на арабів, які, живучи за новими релігійними приписами, мали теж перейти до воєнних дій. Релігійною основою для таких дій був уже напрацьований за життя Пророка принцип дар аль-іслам (мусульманський світ, земля ісламу). За вченням Пророка, дар аль-іслам має розповсюджуватись на дар аль- харб (земля війни), де закони ісламу не діють і де мусульмани піддані утискам. За таких умов мав діяти принцип джихаду – справедливої війни, метою якої було навернення людей в іслам.

Впродовж VII –VIII ст. араби захопили величезну територію: Закавказзя, Месопотамію, Сирію, Єгипет, Персію, Середню Азію тощо. На завойованих територіях запроваджували іслам. У XI – XII ст. іслам було прийнято також у деяких країнах, не завойованих арабами (Судан, Камерун, Малі тощо), де він насаджувався панівною верхівкою. У тих країнах, де арабів (корінних жителів) було небагато, іслам впроваджували за допомогою економічних привілеїв, які були встановлені для тих, хто прийняв іслам. Вся земля в халіфаті була проголошена державною власністю, причому від імені держави нею розпоряджався халіф, а на місцях, у завойованих районах – його намісники – еміри.

Як правило, всі землі залишали їхнім колишнім власникам. Рен- та-податок майже з усіх земель надходила до халіфа. Але мусульмани як податок платили ушр – одну десяту частину прибутку, а всі останні – харадж, розмір якого коливався від однієї до двох третин врожаю, а також подушну подать – джизію. Торгове мито для мусульман також було пільговим – 2,5%, для інших – 5%. Результати такого роду економічної політики були очевидні: потужні економічні важелі стали безвідмовним стимулом для ісламізації підкорених арабами народів. На всій території халіфату було істотно трансформовано та уніфіковано побут, систему сімейних та суспільних стосунків, право, мораль. Саме норми ісламу визначали подальший напрям розвитку культури ісламізованих народів.