Українська греко-католицька (уніатська) церква

Наприкінці XVI ст. єпископат Київської митрополії, прагнучи вивести церкву з глибокої внутрішньої кризи, що була зумовлена протистоянням римо-католицизму та православ'я в Україні, прийняв синодальне рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу. Передбачалося прийняття догматів та філософської доктрини католицизму, забезпечуючи при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної й етнокультурної самобутності. Це рішення підтримали не всі ієрархи Київської митрополії.

1596 р. Київський митрополит Михайло Рогоза, п'ять єпископів та три архимандрити у м. Бересті підписали унію, в якій визнали церковну владу Риму, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. Це стало початком існування уніатської церкви в Україні.

Протистояння між християнським Сходом та Заходом було відчутним ще на початку християнізації. Особливо воно загострилося, коли Київська Русь втратила свою незалежність, а більша частина її земель перейшла у володіння сусідніх держав (Угорщини, Литви та Польщі), де більшість панівної еліти становили римо-католики, а православні зазнавали дискримінації. З огляду на особливості геополітичного становища та історичного розвитку, руська ієрархія досить часто ініціювала відновлення вселенської християнської єдності. Спроба запровадження унії була історично та політично зумовлена. У свій час Данило Галицький вважав можливим перехід Київської митрополії під юрисдикцію Риму в разі створення коаліції європейських держав у боротьбі з монголо-татарами.

Представники Русі брали участь у соборах Західної церкви у Ліоні (1245 р.) та Констанці (1418 р.). Флорентійська унія (1439 р.) позитивно була сприйнята в українських та білоруських землях. Православна сторона сподівалась на допомогу Заходу в боротьбі проти Османської імперії. У московських землях Київської митрополії унію не було визнано, а на українсько-білоруських землях Великого князівства Литовського і Польщі вона проіснувала до кінця XV ст. Різне ставлення до унії послужило поштовхом до поділу у 1448 р. Київської митрополії на дві частини – Московську та Київську. У XVII ст. Київська православна митрополія була підпорядкована Московському патріарху (1686 р.), та й сам Київ відійшов до Москви; інша частина Правобережжя входила до складу Речі Посполитої, де і було поширено вплив уніатської церкви.

З поділом Речі Посполитої 1772 р. галицькі землі ввійшли до складу Австро-Угорської імперії. 1774 р. імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з "уніатської" на "греко-католицька". Греко-католицьких священиків було зрівняно в правах з римо-католицькими. Виникали перші греко-католицькі духовні семінарії у Відні та Львові.

На правобережних землях, які входили до складу Речі Посполитої, було поширено вплив уніатської церкви. Від 1729 до 1795 р. резиденцією уніатського митрополита було місто Радомишль. Після третього поділу Польщі (1795 р.) унійну митрополію та резиденцію в Радомишлі було ліквідовано, а саме місто в складі Правобережної України відійшло до Російської імперії.

У 1793 – 1795 pp., після другого та третього поділів Речі Посполитої, Правобережна Україна, за винятком Галичини, відійшла до Російської імперії. Катерина II розпочала боротьбу з унійною Київською митрополією. 1839 р„ на Синоді в Полоцьку, церкву було об'єднано з Московським патріархатом.

Коли західноукраїнські землі стали частиною Австрійської держави, греко-католицька ієрархія дістала підтримку цісарського уряду. Влада сприяла організаційному оформленню церковно-адміністративних структур греко-католиків. Просвітницькі реформи Марії-Терезії та Йосифа II юридично урівняли греко-католиків з римо-католиками, що дозволило українцям, особливо молоді, активно включитися в суспільне життя та брати участь в українському національному русі. З середовища греко-католиків вийшли в подальшому такі відомі діячі українського відродження в Галичині та на Закарпатті, як Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Августин Волошин, Михайло Вербицький та ін. У 1868 р. греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства "Просвіта", яке сприяло поширенню української освіти та формуванню національної свідомості в Україні. Захисником національних інтересів, моральним авторитетом української спільноти був митрополит Андрій Шептицький (1901 – 1944 pp.). Його духовне правління припало на тривожні часи: дві світові війни, неодноразову зміну політичних режимів.

Ідея скасування унії в Галичині та на Закарпатті виникла за складних соціально-політичних умов повоєнних років, сталінського режиму. Органи державної влади грубо втрутилися в церковне життя. Було створено ініціативну групу, зусиллями якої Львівський церковний собор 1946 р. постановив анулювати унію та залежність від Риму, відновивши в цих регіонах православну церкву. На Закарпатті група греко-католицьких священиків на чолі з генеральним вікарієм І.Кондратовичем прийняла рішення возз'єднатися з православ'ям. Більшість духовенства та віруючих підтримала їх.

Однак, були і ті, які виступали проти цього рішення. Створювалися підпільно "домові" церкви та монастирі, де таємно відправлялися богослужіння та обряди. Тривалий час греко-католицька церква в західноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі.

В 1987 р. активізується рух за відновлення церкви і в 1991 р. греко-католицька церква була легалізована та публічно визнана. Головою Української греко-католицької церкви став кардинал Мирослав-Іван Любачівський, який до цього часу знаходився у Римі.

Відродження діяльності церкви, яка вимагала повернення їй колишніх культових приміщень, що раніше використовувалися православними, призвело до виникнення міжконфесійних конфліктів. Синод Української греко-католицької церкви у 1992 р. прийняв постанову щодо примирення з православними і проведення екуменічного діалогу між конфесіями. Багато зусиль докладав для утвердження та розбудови церкви її Предстоятель у 2001 – 2011 pp. Любомир (Гузар), після відставки якого Верховним архієпископом Києво-Галицьким 27 березня 2011 р. став Святослав (Шевчук).

У 2002 р. Синод єпископів УГКЦ проголосив рішення про перенесення Патріаршого престолу Церкви зі Львова (собор св. Юра) до столиці України. 18 серпня 2013 р. було освячено і відкрито Патріарший Собор Воскресіння Христового у Києві.

На сучасному етапі свого існування у суспільному та громадському житті Церква обстоює право на українську незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства. Для її діяльності є характерними соціальна активність та національна зорієнтованість.

Церква перебуває під юрисдикцією Римської курії та управляється конгрегацією східних церков. Налічується понад 5,5 млн. віруючих. Адміністративно-територіальний устрій УГКЦ в Україні включає 4 архієпархії, 5 єпархій, 3 екзархати. Українські греко-католики проживають і за кордоном – Польщі, Франції, Німеччині, Великобританії, Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Австралії.