Основні моделі державно-церковних відносин: світовий досвід

Особливу роль для реалізації принципу свободи совісті відіграє стан державно-церковних (конфесійних) відносин, тобто взаємодія політичної системи (держави) та релігійних організацій. У сучасному світі можна виокремити три основних моделі державно-церковних відносин.

Державна церква – модель державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певних конфесій; вони пов'язані з національно-державними структурами та виконують функцію підтримки та виправдання цінностей даного суспільства. Це Англія, Ісландія, Данія, Швеція, Норвегія, Греція. Статус державної мають релігії в 28 країнах ісламської орієнтації – Марокко, Туніс, Саудівська Аравія тощо. В деяких країнах зберігається і церковний податок.

Держави з конституційно визнаною традиційною релігією (конфесією) у суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань. В першу чергу потрібно назвати Іспанію, Італію, Польщу, Німеччину. В деяких країнах існує конкордат – угода між римо-католицькою церквою в особі папського Святого Престолу та державою з абсолютною перевагою прибічників католицизму. Це всеохоплююче регулювання стосунків між державою та церквою, що забезпечує конфесійним співтовариствам юридичний захист.

Держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви (релігійних організазацій) від держави і школи від церкви. Це модель, яка базується на принципі невтручання держави у справи церкви та церкви у справи держаи. Це, зокрема, такі країни як США, Бельгія, Нідерланди, Франція, Туреччина. Сюди можна віднести і Україну.

В Україні упродовж останніх років не лише теоретично розробляють коопераційні моделі взаємодії держави з релігійними організаціями, а й вдаються до їх практичної апробації. Партнерство релігійних організацій і органів влади, не дивлячись на певні складнощі, поступово стає реальністю. Адже релігійні організації – частина громадянського суспільства і вони мають відігравати активну роль в розбудові держави. А тому різноаспектна співпраця між владою та релігійними організаціями у суспільно-політичному просторі є гарантом реалізації людських прав на свободу совісті і віросповідання, одним із індикаторів демократичного поступу держави. Це сприятиме інтеграції України до європейського та світового співтовариства, що об'єктивно відповідає національним інтересам українського народу.