Повна версія

Головна arrow Соціологія arrow Соціально-психологічний тренінг і маніпуляція

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Комунікативна компетентність, її складові

Поняття "комунікативна компетентність" (з лат. communico – роблю загальним, зв'язую, спілкуюся і competens (competentis) – здатний) означає сукупність знань про норми і правила ведення природної комунікації – діалогу, суперечки, переговорів та ін.[1].

Комунікативна компетентність – це здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з оточуючими людьми, певна сукупність знань, умінь та навичок, що забезпечують ефективне спілкування, передбачають уміння змінювати глибину і коло спілкування, розуміти й бути зрозумілим для партнера у процесі спілкування[2]. Вона формується в умовах безпосередньої взаємодії, оскільки є результатом досвіду спілкування між людьми, та опосередкованої, в тому числі з літератури, театру, кіно, з яких людина отримує інформацію про характер комунікативних ситуацій, особливості міжособистісної взаємодії і засоби їх вирішень. Опанування людиною комунікативних навичок передбачає запозичення з культурного середовища засобів аналізу комунікативних ситуацій у вигляді словесних і візуальних форм.

Якщо структуру комунікативної компетентності розглядати через призму психологічної структури спілкування, що включає перцептивний, комунікативний й інтерактивний аспекти[3], то її можна вважати складовою спілкування. Тоді комунікативний процес варто розуміти як "інформаційний процес між людьми як активними суб'єктами, з урахуванням відносин між партнерами"[4]. Тобто, виникає "вузьке" поняття "комунікація". Однак, часто "комунікацію" розуміють як синонім спілкування, підкреслюючи, що "комунікативний вплив є ... психологічним впливом одного комуніканта на іншого з метою зміни поведінки останнього"[5]. Це означає, що відбувається зміна самого типу відносин, який склався між учасниками комунікації. Окрім цього, існує й широке розуміння поняття "комунікація", що застосовується у зв'язку з розвитком системи масових комунікацій у суспільстві.

До складових комунікативної компетентності належать[6]:

– орієнтованість у різноманітних ситуаціях спілкування, заснована на знаннях і життєвому досвіді індивіда

[7];
  • – спроможність ефективно взаємодіяти з оточенням завдяки розумінню себе й інших при постійній видозміні психічних станів, міжособистісних відносин, умов соціального середовища[8];
  • – адекватна орієнтація людини в самій собі – власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, ситуації[9];
  • – готовність й уміння будувати контакти з людьми[10];
  • – внутрішні засоби регуляції комунікативних дій[11];
  • – знання, уміння і навички конструктивного спілкування[12];
  • – внутрішні ресурси, необхідні для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаємодії[13].

Отже, комунікативна компетентність являє собою структурний феномен, що містить як складові цінності, мотиви, установки, так і соціально-психологічні стереотипи, знання, уміння й навички.

На думку Н. Моревої, людей з високою комунікативною компетентністю характеризують такі зовнішні, поведінкові прояви[14]:

  • – швидке, своєчасне і точне орієнтування в ситуації взаємодії та партнерства;
  • – прагнення зрозуміти іншу людину в контексті вимог конкретної ситуації;
  • – установка в контакті не тільки на справу, але й на партнера; шанобливе, доброзичливе ставлення до нього, урахування його стану й можливостей;
  • – впевненість у собі, розкутість, адекватна включеність у ситуацію;
  • – суттєве задоволення спілкуванням і зменшення нервово- психічних затрат у процесі комунікації;
  • – уміння спілкуватися у різних статусно-рольових позиціях, встановлювати і підтримувати необхідні робочі контакти незалежно, а інколи і всупереч відносинам, які складаються;
  • – високий статус і популярність у тому чи іншому колективі;
  • – уміння організувати дружну сумісну роботу, формувати сприятливий соціально-психологічний клімат у колективі, досягати високого результату діяльності.

Цікаву класифікацію складових комунікативної компетентності запропонував М. Аргайл. Автор виокремив наступні компоненти досліджуваного феномену[15]:

  • – соціальну сенситивність (точність міжособистісного сприйняття);
  • – основні навики взаємодії;
  • – навики схвалення і винагороди, які характерні для усіх соціальних ситуацій (тобто уміння надавати позитивний зворотний зв'язок партнерам у спілкуванні);
  • – рівновагу, спокій, гармонію як антитезу соціальної тривожності.

Аналіз процесу спілкування (В. Ляудіс, А. Матюшкіна, А. Пономарьова) показав, що існують два типи діяльності і відповідно два типи завдань: творчі (продуктивні) і рутинні (репродуктивні). Ситуація, яка потребує виходу за межі стереотипів, установок, ролей, що склалися, завжди передбачає продуктивне спілкування. Репродуктивне або стандартизоване спілкування передбачає взаємодію "за стандартом", "за сценарієм". Розрізняють також зовнішнє, поведінкове, оперативно-технічне та індивідуально-значеннєве спілкування[16]. Дослідник А. Добрович у своїх роботах виокремлює конвенційне, примітивне, маніпулятивне, стандартизоване, ігрове, ділове і духовне спілкування[17].

У контексті проблеми ефективності спілкування доцільно згадати про таке явище в людській взаємодії, як роль, що є фіксацією визначеного становища, яке займає той або інший учасник у системі міжособистісних відносин[18]. Виокремлюють формальні, внутрішньо групові, міжособистісні й індивідуальні ролі[19]. Зокрема, формальна роль – це поведінка, сформована відповідно до засвоєних очікувань з боку оточення, пов'язаних з виконанням тієї чи іншої соціальної функції (продавець, покупець, учень, педагог, підлеглий, керівник тощо). Внутрішньо групова роль – це поведінка, яка очікується від особистості учасниками групи на основі сформованих взаємовідносин. Міжособистісні ролі передбачають урахування очікувань, запропонованих іншою людиною на основі сформованих відносин. Існують й інші класифікації ролей: активні – виконуються в даний момент; латентні – не виявляються у конкретній ситуації; інституціалізовані – пов'язані з офіційними вимогами організації; стихійні – зумовлені стихійно виникаючими відносинами[20].

Людина завжди, перебуває в контакті з іншими людьми – реальним партнером, уявним, обраним, нав'язаним тощо. Інваріантними складовими спілкування є такі компоненти, як партнери-учасники, ситуація, завдання. Варіативність же пов'язана з характеристиками самих складових – партнерів у спілкуванні, ситуацій, цілей спілкування. Тому компетентність у спілкуванні передбачає розвиток умінь адекватної самооцінки, орієнтації людини як у самій собі – власному психологічному потенціалі, так і партнерові, ситуації, завданнях[21].

Головною якісною характеристикою ефективного спілкування є спрямованість – орієнтація особистості, насамперед, на позитивні якості в іншій людині, що сприяє розкриттю особистісного потенціалу учасника, з яким ми спілкуємося. Акцент, зокрема, ставиться на пізнавальних процесах у структурі комунікативної компетентності[22]. Це, перш за все, мислення – здатність аналізувати вчинки, бачити мотиви, які спонукають до них. Чинником успішного спілкування також є соціально-психологічна перцепція, що включає ідентифікацію, емпатію, соціальну рефлексію. Таким чином, можна сказати, що комунікативна компетентність включає не тільки особистісні властивості індивіда, але й певним чином організовані пізнавальні процеси та емоційну (афективну) сферу.

До складових комунікативної компетентності належать і вміння усвідомлювати та долати комунікативні бар'єри, які можуть виникати, наприклад, при відсутності розуміння ситуації спілкування внаслідок різних поглядів, бачень (соціальних, політичних, релігійних, фахових). Бар'єри у комунікації можуть мати і психологічний характер, відображаючи індивідуальні психологічні особливості, тих, хто спілкується, їхні сформовані відносини: від дружби до ворожості у стосунках один до одного.

Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знаків, точніше, знакових систем. Розрізняють вербальну і невербальну комунікації, які використовують різноманітні знакові системи. Відповідно до цього можна виокремити вербальний і невербальний рівень комунікативної складової компетентності у спілкуванні. Вербальна комунікація використовує як знакову систему людське 'мовлення, природну звукову мову, тобто систему фонетичних звуків, що включає два принципи: лексичний і синтаксичний[23]. Сукупність визначених заходів, спрямованих на підвищення ефективності мовного впливу, отримала назву "переконуючої комунікації", на основі якої розроблена так звана експериментальна риторика – мистецтво переконання за допомогою промови.

Невербальна комунікація включає три знакові системи: оптико- кінетичну (жести, міміка, пантоміміка), пара- (система вокалізації – якість голосу, діапазон, тональність) й екстралінгвістичну (включення в промову, пауз, інших вкраплень, темп; організація простору і часу комунікативного процесу; візуальний контакт: частота обміну поглядами, тривалість, зміна статики і динаміки погляду, його уникання тощо)[24]. Зрозуміло, що комунікативна компетентність передбачає також уміння інтерпретувати невербальні прояви інших людей. Тут виникає серйозна проблема: якщо у вербальній комунікації за кожним словом стоїть більш-менш визначений зміст, то у невербальній системі комунікацій не тільки важко поставити зміст у відповідність до знака, але й взагалі визначити знак, тобто одиницю аналізу в цій системі. Оскільки комунікація розглядається як смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії, спілкування, обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування, то логічним є припущення, що процес комунікації передбачає й певну маніпуляцію мовними засобами задля ефективної передачі інформації[25].

Таким чином, комунікативна компетентність – це система внутрішніх (позицій спілкування, ролей, стереотипів, установок, знань, умінь, навичок) і зовнішніх ресурсів ефективної взаємодії (співпраця, переговори, розвиток позитивного ставлення до рідної мови, міжкультурної комунікації, культурна обізнаність та ін.), що забезпечують здатність встановлення та підтримки необхідних контактів з іншими людьми, а також певну сукупність знань, умінь і навичок, які сприяють ефективному Спілкуванню та розвитку людини загалом. Отже, для ефективної тренінгової діяльності необхідна розвинена комунікативна компетентність, що пов'язана з адекватним використанням усієї палітри можливостей особистості.Навчальний елемент 1.2

  • [1] Бех І. Д. Особистісно-зорієїгговане виховання [Текст] : навч.-метод. посібник / I. Д. Бех – К. : ІЗМН, 1998.-С. 107.
  • [2] Жуков Ю. M. Диагностика и развитие компетентности в общении / Ю. М. Жуков, Л. А. Петровская, П. В. Растянииков – М., 1990. – С. 28.
  • [3] Андреева Г. М. Социальная психология [Текст] : учебник для вузов / Г. М. Андреева. – [5-е изд., испр, и доп.]. – М.: Аспект Пресс, 2008. – 365 с.
  • [4] Краткий психологический словарь / ред.-сост. Л. А. Карпенко ; под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – [2-е изд.]. – Ростов н/Д: Феникс, 1998. – 512 с.
  • [5] Андреева Г. М. Социальная психология... – 365 с.
  • [6] Вторникова Ю. С. Комунікативна компетентність у структурі ключових компетентностей громадян Європи / Ю. С. Вторникова // Витоки педагогічної майстерності : збірник наукових праць. – Полтава, 2011, – С. 88-94.
  • [7] Коллсктив. Личность. Общение: словарь социально-психологических понятий / под ред.

    Е. С. Кузьмина и В. Е. Семенова. – Л.: Лениздат, 1987. – С. 37.

  • [8] Там само. – С. 45.
  • [9] Введение в практическую социальную психологию / под ред. Ю. М. Жукова, Л. А. Петровской, О. В. Соловьевой. – M.: Смысл, 1996. – С. 156.
  • [10] Там само. – С. 158.
  • [11] Жуков Ю. М. Диагностика и развитие компетентности в общении ... – С 28.
  • [12] Крижанская Ю. С. Грамматика общения / Ю. С. Крижанская, В. П. Третьяков. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1990. – С. 96.
  • [13] Григорьева Т. Г. Основы конструктивного общения. Хрестоматия / Т. Г. Григорьева, Т. П. Усольцева. – Новосибирск : Изд-во Новосибирского университета ; M. : Совершенство. – M., 1997.-С. 100.
  • [14] Морева Н. А. Тренинг педагогического общения [Текст]: учеб, пособие для вузов / Н. А. Морева. – М. : Просвещение, 2003. – С. 61.
  • [15] Грецов А. Г. Психологические тренинги с подростками ... – С 19.
  • [16] Петровская Л. А. Компетентность в общении. Социально-психологический тренинг [Текст] : учеб. пособие / Л. А. Петровская. – М.: МГУ, 1989. –216 с.
  • [17] Добрович А. Б Воспитателю о психологии и психогигиене общения [Текст] : Кн. для учителя и родителей. – М.: Просвещение, 1987. – 207 с.
  • [18] Андреева Г. М. Социальная психология [Текст] : учебник для вузов / Г. М. Андреева. – [5-е изд., испр, и доп.].- М.: Аспект Пресс, 2008. – 365 с.
  • [19] Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения ... – 207 с.
  • [20] Краткий психологический словарь / ред.-сост. Л. А. Карпенко; под общ. ред. А. В Петровского. М. Г. Ярошсвского. – [2-е изд.]. – Ростов н/Д: Феникс. 1998. – 512 с.
  • [21] Петровская Л. А. Компетентность в общении. Социально-психологический тренинг [Текст] / Л. А. Петровская. -Μ : МГУ, 1989.-216с.
  • [22] Бодалев А. А. Личность и общение : Избранные психологические труды / А. А. Бодалев. – [2-е изд., перераб ]. – М.: Международная педагогическая академия, 1995.-328 с.
  • [23] Андреева Г. М. Социальная психология ... -С. 124.
  • [24] Балахтар В. В. Психологія і педагогіка [Текст]: навч.-метод, посібник / В. В. Балахтар. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2011.-С. 70-71.
  • [25] Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики [Текст] : підручник / Ф. С. Бацевич. – К. : Академія, 2009. – С. 346.
 
<<   ЗМІСТ   >>