Повна версія

Головна arrow Соціологія arrow Соціально-психологічний тренінг і маніпуляція

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Методи, засновані на невербальиій активності

Проективний малюнок – один з методів групової психотерапії, який часто пов'язують з елементом проективної арттерапії. Основне завдання – отримання додаткової інформації щодо проблеми учасника (у першу чергу про ті, що важко вербалізувати (наприклад, "Моя родина", "Дерево", "Неіснуюча тварина")).

Досвідчений фахівець з проективних малюнків Т. Яценко зазначає, що їх теми добираються так, щоб надати можливість учасникам групи проявити в малюнку свої почуття, передати психологічні якості й особливості, висвітлити міжособистісні відносини, власні зміни, роль тренера, групову динаміку тощо. Уже "сам процес зображення, передача особистісно значущого матеріалу мовою фарб може відігравати позитивну роль, сприяти усвідомленню внутрішнього світу, конфліктів, проблем, виокремленню в них суттєвого"[1].

У створенні проективного малюнка С. Кратохвілл визначає дві частини: малювання (15-30 хвилин) і дискусію. Автор вважає, що не варто орієнтуватися на пошук найбільш "правильної" інтерпретації. Тлумачення мають значення для групи тоді, коли допомагають учасникам або створюють передумови для необхідних чи бажаних змін їхнього стану. На думку Т. Яценко, проективний малюнок може бути використаний ведучим:

  • – з психодіагностичного і методичною метою;
  • – для адекватного зображення суб'єктом . труднощів спілкування;
  • – з метою контролю за характером групового процесу і характерологічними змінами учасників;
  • – висвітлення кризової ситуації, якщо така є в групі.

Позитивною характеристикою проективного малюнка є те, що він містить більше суттєвої інформації, ніж автор свідомо вкладає в нього. Крім цього, його можна виконувати вдома, впродовж занять і після їх закінчення. Наприклад, малюнок на тему "Наша група сьогодні" тощо.

Орієнтовна тематика проективних малюнків, запропонованих Т. Яценко, налічує 37 тем, задовольняючи тим самим будь-які вимоги. У проективному малюванні можна використовувати такі прийоми[2]:

  • – вільне малювання – кожен малює те, що хоче;
  • – тематичне малювання – це малювання на тему, обрану групою або запропоновану ведучим;
  • – додаткове малювання – малюнок виконують по колу: один починає малювати – інші учасники продовжують;
  • – розмовне малювання – робота з обраним партнером у парі; у кожної пари один аркуш паперу, на якому вони обмінюються інформацією (спілкуються) за допомогою образів, ліній і фарб;
  • – спільне малювання – декілька осіб або вся група малюють щось на одному аркуші.

Психогімнастика – метод роботи в групі, під час якого учасники виявляють себе і спілкуються без слів[3]. Це ефективний метод психопрофілактики і психокорекції, курс спеціальних занять (етюдів, ігор, вправ), спрямованих на розвиток і корекцію різних сторін психіки особистості (як пізнавальної, так й емоційної сфери).

Уперше термін "психогімнастика" введено чеським психологом Г. Юновою. Науковець придумала цю систему, використовуючи прийоми психодрами. Спочатку комплекс вправ призначався для дітей з метою формування і корекції їхньої психіки. Тому психогімнастика побудована у вигляді гри, де можна використовувати вірші і веселу музику. Заняття проводили в різних групах – з дітьми дошкільного і молодшого шкільного віку. Нині вправи психогімнастики використовують і для дорослих, частіше у форматі тренінгу. Це завжди групові заняття, що припускають прояв емоцій, переживань, проблем за допомогою міміки і рухів.

У широкому сенсі завданнями психогімнастики є пізнання і корекція особистості людини. У вузькому розумінні метою такого тренінгу є: зниження напруги в учасників; зняття заборон і страхів; розвиток уваги; скорочення емоційної дистанції між учасниками; розвиток чутливості до власних рухів та активності інших; формування здібностей до прояву почуттів, емоцій та їх розуміння в людей без мовленнєвого висловлення, тобто це інтенсифікація емоційної сфери учасників тренінгу та їх міжособистісної взаємодії (спілкування), а також розрядка у фізичному розумінні цього слова[4].

Психогімнастика містить підготовчу, пантомімічну та підсумкову частини. Існує безліч психогімнастичних прав, але існує схема, якої дотримуються при складанні програми тренінгу. У підготовчій частині визначають три функції: гімнастичну (вправи для всіх частин тіла), релаксаційну (зменшення страху і психологічної дистанці'О, виразну (готує виразні елементи, наприклад, розуміння емоцій без слів). У цій частині поєднуються рух, спілкування й уява.

На думку С. Петрушина, психогімнастичні вправи за складністю їх виконання учасниками класифікують на три групи:

  • а) розважальні вправи, які застосовують без попередньої розминки; вони не мають особливого смислового навантаження й використовують для емоційної розрядки й зняття зайвого напруження;
  • б) вправи для розминки – використовують з метою створення ігрової атмосфери, налаштування учасників на експериментування з власною поведінкою, знімають шаблони повсякденного спілкування і змінюють рухово-просторові стереотипи;
  • в) вправи для розвитку невербального мовлення (тактильного, візуального, мімічного та пантомімічного) сприяють розвитку культури спішування і підсилюють комунікативну виразність учасників.

Приклади психогімнастичних вправ:

  • – "гімнастика з запізненням" передбачає повторення всіма за одним з учасників групи якусь гімнастичну вправу, з відставанням від ведучого на один рух, поступово збільшуючи темп вправи;
  • – "передача ритму по колу" – усі учасники групи повторюють услід за однією людиною заданий ритм, плескаючи в долоні";
  • – "передача руху по колу" – один з учасників групи починає вправу з уявним рухом так, щоб його можна було продовжити, далі цей рух продовжується сусідом, а потім передається по колу, поки не обійде всю групу;
  • – "дзеркало" – група розбивається на пари і кожен повторює рухи свого партнера;
  • – з метою зняття напруги використовують різноманітні рухливі ігри, змагання за типом "третій зайвий" і найпростіші рухи, типу "я ходжу по гарячому піску", "поспішаю на роботу", "йду до лікаря" тощо;
  • – для скорочення емоційної дистанції застосовують вправи, які передбачають безпосередній контакт. Наприклад, заспокоїти скривджену людину, сісти на стілець, який зайнятий іншою людиною, із заплющеними очима передати почуття по колу за допомогою дотику та ін.

У пантомімічній частині, яка є найважливішою, учасники своїми рухами повинні виразити тему, запропоновану ведучим або одним з учасників. Тема може стосуватися проблем усієї групи чи конкретної людини, задаватися як одному учаснику, так і парам, частині групи[5] або всій групі. Зазвичай, у цій частині використовують наступні теми: "Подолання труднощів" (вирішення повсякденних проблем і конфліктів – кожен учасник демонструє, яким чином справляється з ними), "Заборонений плід" (поведінка в ситуації, коли людина не може отримати бажане), "Моя родина" (учасник обирає кілька людей з групи і розставляє їх таким чином, щоб проілюструвати відносини у власній сім'ї), "Скульптор" (один з учасників стає скульптором – задає іншим ті пози, які, на його думку, найкраще відображають їхні конфлікти й особливості), "Моя група" (учасників розставляють у просторі так, щоб відстань між ними відображала ступінь емоційної близькості), "Я" (теми, які належать до проблем конкретних людей, – "Яким я здаюся", "Якою я хотіла б бути", "Моє життя" та ін., "Казка" (учасники тренінгу зображують різних казкових персонажів).

Цікаву класифікацію запропонувала А. Юрганова, в якій поділила теми для психогімнастики на шість сфер:

  • – щоденні життєві ситуації ("Вихід з дому", "Прихід на роботу", "Чуйне ставлення до когось" тощо);
  • – проблематика окремих членів групи ("Який я є?", "Яким мене бачать оточуючі?", "Яким би я хотів бути?", "Що для мене найголовніше в моїй професії?");
  • – типові людські конфлікти; тема формулюється як досить загальна, щоб кожен міг проявити в ній свої проблеми ("Подолання перешкоди", "Заборонений плід", "Зустріч на вузькій стежці", "Втіха ображеної дитини");
  • – ставлення в групі ("Показати своє ставлення до інших", "Вибір учасників групи", "Перебування на безлюдному острові" тощо);
  • – фантазії й казки ("Ким із героїв казки ти міг би бути?", "Бал-маскарад", "Що б я зробив, якби був добрим чарівником?" та ін.);
  • – ставлення до групи, до самого процесу навчання ("Почуття, з яким я прийшов у групу", "Ставлення до навчання в групі", "Що робила б група, якби не було ведучого?" тощо).

Після виконання кожного завдання група аналізує побачене, кожен учасник висловлює власну думку щодо ситуації, говорить про відчуття, переживання, які з'явилися.

Заключна частина призначена для зняття напруги, що може виникнути упродовж пантомімічної частини, звільнення від сильних емоцій, підвищення згуртованості групи і зростання довіри. Як зазначає О. Бреус: "Використані у тренінгу психогімиастичні вправи виконують декілька функцій, а саме: діагностують емоційний стан учасників групи, дозволяють орієнтуватися у розвитку процесів групової динаміки та стимулювати їх. Окрім того, їх можна застосовувати для розширення уявлень про себе й інших людей під час осмислення, зворотного зв'язку, виконання вправи, психологічного розвантаження. Також за їхньою допомогою можна моделювати і демонструвати дію різних психологічних законів та закономірностей спілкування, тобто використовувати як наочний матеріал для пояснення і закріплення теоретичного матеріалу"[6]. Зазвичай, для більшого ефекту психогімнастики використовують музику, яка супроводжує вправи. Найчастіше використовують класичну музику, а також звуки природи.

Поряд з вербальними техніками приваблюють своєю екзотичністю тілесно-орієнтовані психотехніки й багато інших методів терапії та всебічного розвитку людини. Тілесність людини цілісний комплекс специфічних антропологічних феноменів, які передбачають соматичне опосередкування психічної реальності людини, а саме: інтенсивність, модальність, об'єктивність та форму зовнішнього прояву суб'єкта.

Поняття "тілесне відчуття" запровадив американський терапевт Юджин Джендлін для опису тілесної феноменології суб'єкта, усього того, що відчуває людина в певний момент у своєму тілі і за допомогою тіла Тілесне відчуття – тонке, мінливе і туманне відчуття в тілі, яке виникає, коли людина думає про себе; це певний соматичний резонанс або "внутрішня аура" стану. Воно невизначене, його важко вербалізувати або уявити в абстрактних образах і тілесних метафорах. Найпростіше це відчуття співвідноситься зі станом загального комфорту або дискомфорту, будучи модально неоформленою частиною несвідомого.

Метою тілесної психотерапії є пошук глибинних закономірностей та взаємозв'язків між психікою і тілом людини. До технік, спрямованих на розвиток тілесного потенціалу особи, функціональних ресурсів організму та усвідомлення психосоматичних процесів, належать[7]: когнітивно-аналітичні, дихальні, релаксаційні, постізометричні та масажні, театральні, експресивні, танцювально-рухові, тактильно-комунікативні, рухові (локомоторні), альтернативні тощо.

Основними методами тілесно-орієнтованої психотерапії[8] виступають: метод Фельденкрайса, метод Александера, структурна інтерпретація (рольфінг), первинна терапія, які історично пов'язані з терапевтичними методами Вільгельма Райха (1949 р.), а також східними методами (хатха-йога, тайчі, айкідо). У контексті тілесної терапії частіше застосовують рухові (асани) і дихальні (пранаями) прийоми хатха-йоги, китайської пластичної гімнастики тайцзіцюань[9].

Отже, методи тілесної терапії, серед яких більшість технік посідають власну унікальну нішу, іноді істотно відрізняючись від традиційних форм психотерапії, оскільки спрямовані на дослідження людиною своєї тілесності та її природи. Якщо особистість зрозуміє своє тіло, то зможе усвідомити і психічний зміст, який втілює за його допомогою, що має інформаційну природу, завжди співвідноситься з тілесною структурою та її функціональністю. Тіло при цьому розглядають як специфічний спосіб існування енергії. Форма й організація енергії закономірні, специфічні і завжди відповідають характеру її інформаційного змісту. Це дає підстави вести мову про компліментарність тілесної і психічної організації особистості. Розуміння цього факту відкриває шлях до осмисленого використання тілесних технік, здатних забезпечити повноцінний, інтегрований розвиток людини.

Танцювальна терапія – один із сучасних методів, що використовує рух і танець як головні стимулятори терапевтичної роботи. Це достатньо молода галузь психотерапії, творчий інструмент терапевтичної роботи. Танець – один з найдревніших засобів невербального спілкування, що не тільки дозволяє розповісти про себе, налагодити контакт зі світом (шаманські практики або ритуальні танці, за допомогою яких викликали дощ і сонце, зустрічали нову людину та проводжали на той світ...), а й допомагає людям розуміти один одного без слів, довіряти іншим. Цікаво, що статус мистецтва вони здобули лише у XVIII столітті.

Практика проведення танцетерапії показує, що людина – дуже складна істота, й терапію розуміють, головним чином, як роботу з розвитку ментальних уявлень. Танцетерапія виступає у двох формах: індивідуальній та груповій. Індивідуальна форма передбачає дослідження учасником за допомогою терапевта спектра власних рухів, завдяки чому розкриваються невиявлені емоції, котрі були заблоковані в тілі, та засвоєння нових рухів, як заміна старих неадекватних форм поведінки. Групова форма – це процес танцювально-рухової терапії заснований на тому, що терапевт спрямовує спонтанність рухів учасників, розвиває їх[10].

Танцювально-рухова терапія виходить з припущення, що рух і танець відображають як внутрішньопсихічну динаміку людини, так і її міжособистісний стиль спілкування. Тому досягнуті через рух і танець зміни зумовлюють перевтілення й розвиток особистості людини, покращення емоційного самопочуття та більш зрілий спосіб побудови міжособистісних стосунків. Більше того, заняття нормалізують вагу, покращують фігуру, поставу, самопочуття, знімають втому. Це не дивно. Адже рух – це накопичення енергії, а не трата її. Енергія – накопичується![11].

Танцювально-рухова терапія сприяє глибинному самопізнанню, прояву та інтеграції почуттів, психотілесній інтеграції. Танцювально-рухову терапію можна використовувати в роботі з людьми різного віку, як з різноманітними психологічними труднощами, так і зацікавленими у самопізнанні та внутрішньому розвитку. Окрім того, терапію можна проводити в індивідуальній, сімейній та груповій роботі, упродовж тренінгів та семінарів. Основне завдання танцювально-рухової терапії – отримання відчуття усвідомленості власного "Я". Люди звертаються до танцювально-рухової терапії, тому що вони, будучи відстороненими від тіла, не почувають себе інтегрованими.

Танцювально-рухова терапія як галузь психотерапії – величезна. Вона не має обмежень за віком та нозологією. Обмеженням є лише обмеження самих терапевтів (тобто залежить від їх спеціалізації). В Україні танцювально-рухова терапія спочатку розвивалася як різновид груп особистісного розвитку. На даний час спектр її використання значно розширився: існує сімейна терапія, дитячі групи розвитку творчих здібностей, комунікативних навичок тощо, групи реабілітації людей з обмеженими фізичними можливостями та ін.

Танцювальні вправи можуть бути використані для зняття фізичної втоми та згуртування групи, швидкого встановлення творчого зв'язку з іншими учасниками групи, подолання бар'єрів. На думку К. Рудестама, метою танцювальної терапії є спільна робота, гра та досліди в ритмічних діях, експериментування з жестами, позами й рухами, невербальне спілкування з партнером, що служить створенню глибокого групового досвіду[12].

Отже, можливості танцювально-рухової терапії досить широкі. До того ж існує можливість синтезу з методами інших напрямків, а кожен тренер унікальний як особистість і привносить у свою роботу щось індивідуальне та неповторне. Дуже важливим моментом е також те, що танцетерапія допомагає знаходити ресурси у власному тілі, навчає їх використовувати. Ефективність танцювально-рухово? терапії полягає також у тому, що цей метод є цілісним, поєднує емоції, розум та тіло людини, впливаючи на всі ці наріжні напрямки. Тому необхідно звернути свою увагу на новий і перспективний вид терапії, що може покращити якість людського життя.

Окрім названих, варто згадати і про методи, спрямовані на розвиток соціальної перцепції[13]. За допомогою спеціально розроблених вправ, стверджує І. Вачков, учасники одержують вербальну й невербальну інформацію про те, як їх сприймають інші люди, наскільки точним є їхнє власне самосприйняття. Учасники оволодівають навичками глибокої рефлексії та інтерпретації об'єкта сприймання.

Медитативні техніки, на думку І. Банкова, також варто віднести до тренінгових методів, оскільки досвід свідчить про доцільність та ефективність їхнього використання в процесі групової роботи. Найчастіше ці техніки використовують з метою навчання учасників груп фізичному й чуттєвому розслабленню (релаксації), умінню позбавлятися зайвого психічного напруження, стресових станів, унаслідок чого розвиваються навички аутосугестії та закріплюються способи саморегуляції.

Музична терапія – один із методів підвищення соціальної активності, комунікативних здібностей особистості, її адекватної соціалізації у суспільстві. Крім того, це метод корекції функціональних рухових, психогенних або соціальних відхилень, оскільки за допомогою специфічних форм і засобів впливає на осіб із соціальними, психічними та соматичними відхиленнями, є джерелом активізуючої творчості та соціальної стимуляції, що позитивно діє на емоційну і вольову сферу учасників тренінгу[14]. Впливаючи на психоемоційний стан людини, музика уможливлює певні гормональні і біохімічні зміни в організмі, зумовлює інтенсивність обмінних процесів. Позитивні емоції, що виникають під час звучання музики, стимулюють інтелектуальну діяльність особистості[15].

Серед форм групових музичних вправ виокремлюють:

  • а) музично-рухові ігри та вправи. Мета – стимуляція і концентрація уваги, координація аудіовізуальної, моторної й тактильної корекції особистості, створення умов для комунікації та взаємодії з оточенням (фольклорні, популярні танці, звукові сигнали тарілки, барабани, гонг тощо);
  • б) психічна і соматична релаксація має три складові: психологічну, музичну і біозвукову. Психологічний вплив здійснюється через яскраву й образну уяву формул самонавіювання, спрямованих на розслаблення м'язів тіла (фрагменти записів голосів пташок, тварин, образи природи). Ефективну дію релаксації мають ранкові хори пташок у лісі, шуми водяних мешканців, нічні звуки – це заспокоює і відновлює працездатність;
  • в) вокальний вияв – спів. Мета – зняття напруги, гармонізація особистості, позитивний психічний і соматичний вплив на дихання, серцеву діяльність, травлення. Груповий спів передбачає анонімність співака, але орієнтує на групу, дає можливість приєднатися до неї, встановити соціальний контакт, викликає почуття безпечної самореалізації (пісні, які мають просту та приємну мелодію, живий темп, відповідну тональність);
  • г) рецептивне сприйняття музики – допомагає зняти внутрішній конфлікт, сприяє стабілізації особистості, активному сприйманню власної особистості. Слухання музики можна поєднувати з одночасним спостереженням пластичного кольорового руху (класичні твори);
  • д) дихальні вправи з музичним супроводом. Правильне дихання має вирішальне значення для тренування вольових якостей, загальної релаксації, а розслаблюючі музичні стимули приносять полегшення, почуття гармонії, врівноваженості;
  • е) пантоміма – сприяє психічній релаксації і творчій стимуляції, розвиває фантазію та уяву, рухові прояви, допомагає зняти психічну напругу.

Учений В. Большаков пропонує цілий список ігрових ситуацій, де використання музики є доцільним[16]. У своїй практичній діяльності ми часто використовуємо музику впродовж виконання певних завдань, під час перерви (для відпочинку) та створення психомалюнків.

  • [1] Яценко Т. С. Методы активного социально-психологического обучения : метод, рекомендации для студентов педагогических институтов / Т. С. Яценко. – К.: РУМК, 1991. – С. 6.
  • [2] Клюева Н. В. Программы социально-психологического тренинга / Н. В. Клюева, М. А. Свистун. – Ярославль: Яросл. НПЦ "Психодиагностика", 1992. – 66 с.
  • [3] Рудестам К. Групповая психотерапия. Психокоррекционные группы: теория и практика / К Рудестам ; общ. ред. и вступ, ст. Л. А. Петровской. – М.: Прогресс, 1990. – 386 с.
  • [4] Грецов А. Г. Психологические тренинги с подростками... – С. 27.
  • [5] Вачков И. В. Основы технологии группового тренинга. Психотехники [Текст]: учебное пособие / И. В. Вачкон. – М.: Ось-89,2000. – 224 с.
  • [6] Лабунская В. А. и др. Психология затрудненного общения: Теория. Методы. Диагностика. Коррекция [Текст]: учеб, пособие для сгуд. высш. учеб, заведений/ В. А. Лабунская и др. – М.: Академия, 2001. – С. 252.
  • [7] Каліна Η. Ф. Психотерапія [Текст]: підручник / Η. Ф. Каліна. – К.: Академвидав, 2010. – 288 с.
  • [8] Лоуэн А. Предательство тела : сборник 9 книг / Александр Лоуэн. – Екатеринбург : Деловая книга, 2002. – С. 21.
  • [9] Каліна Η. Ф. Психотерапія [Текст]: підручник / Η. Ф. Каліна. – К : Академвидав, 2010. – 288 с.
  • [10] Пасиикова H. Б. Вплив музичного руху на емоційну сферу особистості / Н. Б. Пасинкова // Психол, журнал.-2002.-№ 4.-С 142-146
  • [11] Пасинкова Н. Б. Вплив музичного руху на емоційну сферу особистості / Н. Б. Пасинкова // Психол, журнал. – 2002. – № 4. – С. 142-146.
  • [12] Рудестам К. Групповая психотерапия. Психокоррекционные группы: теория и практика / К. Рудестам ; общ. ред. и вступ, ст. Л. А. Петровской. – М.: Прогресс, 1990. – 386 с.
  • [13] Вачков И. В. Основы технологии группового тренинга. Психотехники [Текст]: учебное пособие / И. В. Вачков. – М.: Ось-89,2000. – 224 с.
  • [14] Батишсаа Г О. Музикотерапія як метод психокорекції / Г. О. Батищева // Профілактика і терапія засобами мистецтва (Текст]: навч.-метод посіб.; під заг ред. О. І. Пилипснка. – К.: А.Л.Д., 1996. – С. 135.
  • [15] Там само. – С. 167.
  • [16] Большаков В. Ю. Психотренинг, социодинамнка. упражнения, и гри / В. Ю. Большаков. – СПб, 1996.-С. 211.
 
<<   ЗМІСТ   >>