Основні напрями тренінгової роботи

• 1. Напрями роботи: тілесно орієнтовані групи, гештальт підхід, форми арттерапевтичної роботи, тренінги спілкування, профілактичні тренінги, техніки НЛП.
• 2. Психодрама, ключові поняття (спонтанність, ситуація, катарсис, інсайт) та елементи (сцена, протагоніст, ведучий, допоміжне "Я", публіка).
• 3. Трансакційний аналіз, види трансакцій.
• 4. Тренінги особистісного росту.
• 5. Бізнес-тренінги.

Ключові слова: тілесно орієнтовані групи, гештальт підхід, техніки НЛП, тренінги спілкування, психодрама, профілактичні тренінги, арттерапевтичні форми роботи, тренінг особистісного росту.

Напрями роботи: тілесно орієнтовані групи, гештальт підхід, техніки НЛП, тренінги спішування, профілактичні тренінги, арттерапевтичні форми роботи

Тілесно орієнтовані психотехніки приваблюють своєю екзотичністю порівняно зі звичайною вербальною технікою. Проте попит на тілесні практики мало задоволений через брак кваліфікованих тренерів, які добре володіють власною тілесною активністю, здатні ефективно регулювати функціонально-рухові прояви відповідно до цілей і завдань. До того ж не всі терапевти мають специфічні прикладні навички, необхідні для коректного здійснення прийомів і реалізації базових принципів тілесно орієнтованої психотерапії. Адже специфіка цього методу полягає в тому, що просто говорити і щось пояснювати клієнтові недостатньо – потрібно рухатись, торкатися тіла^[1]. Основна цінність тілесно орієнтованих технік зумовлена їх наочністю та об'єктивністю. Тіло – те, що можна відчути, до чого можна доторкнутися і притиснутися, воно одразу дає зрозуміти – добре йому чи погано. Тіло може зіщулитись, стати жорстким і напруженим, може розслабитися, стати м'яким і пластичним. Воно ніколи не обманює людину у своїх реакціях. Окрім наочності, цінність тілесних методів полягає в їх значній результативності стосовно потенційно змінюваної патогенної динаміки особистості. Адже хоч яким ефективним є метод, якщо людина не хоче або не може змінитися, їй навряд чи хтось зможе допомогти. Така результативність зумовлена тим, що зміни завжди наочні, і людина може сприймати їх через спостереження та оцінювання своїх відчуттів, почуттів і переживань. Можуть змінюватися мімічні реакції, постава, інтонація і тембр голосу, специфіка моторної активності, трансформуватися або зникати невротичні стереотипи поведінки, підвищуватися рівень спонтанності, внаслідок чого людина краще розуміє допустимі межі своєї активності.

Тілесні психотехніки^[2] об'єднують великий спектр різноманітних підходів, напрямів і прийомів; існують різні трактування тілесних феноменів і способи їх опису залежно від теоретичних передумов та особистих уподобань. Проте центральним об'єктом терапевтичних зусиль є тіло людини, її тілесність – у всьому розмаїтті феноменологічних, проявів і суб'єктивних значень. Як вид психотерапевтичної практики, тілесно орієнтована терапія спрямована на подолання внутрішніх психосоматичних бар'єрів і невротичних соматизованих симптомів з метою досягнення більшої природності, гармонійності й адекватності у проявах усвідомлюваних і несвідомих прагнень та почуттів; сприяє розвитку в людини здатності до безконфліктного здійснення цільових установок і суб'єктивних значень, які не блокуються функціональними обмеженнями з боку • соматичних структур, потенційно здатних забезпечити можливість їх реалізації.

Метою тілесної психотерапії є пошук глибинних закономірностей та взаємозв'язків між психікою і тілом людини.

При цьому на практиці однакову увагу приділяють як тілесному, так і психічному. Переважний акцент на одному з компонентів позбавляє тілесний підхід його унікального методологічного статусу і або наближає до традиційних "розмовних" методів психотерапії, або редукує до не менш різноманітної групи оздоровчих (мануальних) методів. Отже, тілесна психотерапія заради збереження свого психотерапевтичного статусу має зосереджуватися на психічній динаміці клієнта і діяти при цьому специфічними тілесними методами, аналізувати його тілесний досвід і соматичні процеси, намагатися зрозуміти їх, допомогти наблизитися до розуміння їх значення і сенсу. У цьому полягають істотні труднощі, подолання яких засвідчує ступінь професіоналізму й майстерності тілесно орієнтованого тренера, адже йому доводиться аналізувати і говорити про те, що взагалі важко висловити вербально, тобто про тілесні процеси і соматичні (інтроцептивні) відчуття. Для опису складових тілесного досвіду застосовують термін "тілесне відчуття".

Тілесне відчуття виражає несвідомий модус психічного і є відносно свідомості об'єктом постійної та інтенсивної інтерпретації, що формує лабільні уявлення про власну тілесну природу, соматичну функціональність і допустимі межі здійснення тілесних процесів.

Формування орієнтованих на тілесну динаміку методів психотерапії зумовлено також тим, що тіло людини є унікальним феноменом, існуючим як безперервність і нескінченність суб'єктивних можливостей самопізнання й трансформації. Тому тілесно орієнтовані методи психотерапії привертають до себе особливу увагу фахівців, а у їх більшості домінує розвивальний аспект використовуваних прийомів – розвиток тілесного потенціалу особи, функціональних ресурсів організму й усвідомлення психосоматичних процесів. Тілесний розвиток особистості забезпечується моделюванням різних функціональних процесів, які можливі в міру зниження проявів патернів (моделей) захисної, дезадаптивної або явно патогенної поведінки.

За спрямованістю роботи підходи тілесної психотерапії об'єднують у групи^[3]:

• – аналітичні напрями, орієнтовані на використання в практичних цілях, крім роботи з тілом, аналізу несвідомих (витіснених) компонентів тілесного і соціального досвіду: вегетоаналітична терапія характеру (В. Райх), біоенергетичний аналіз (А. Лоуен), біосинтез (Д. Боаделла), психосоматична терапія (Г. Аммона), хакомі-терапія (Р. Курц);
• – структурно-функціональні напрями, зосереджені переважно на активній роботі з тілом та інтеграції одержуваного в її процесі нового тілесного досвіду: вегетотерапія (О. Ракнес), техніка Ф. Александера, структурна інтеграція (І. Рольф), сенсорне усвідомлення (ПІ. Сельвер, Ч. Брукс), функціональна інтеграція (М. Фельденкрайз), біодинаміка (Г. Бойсен);
• – культурологічний напрям, що, крім тілесних компонентів, зважає також на етико-естетичні, культуральні та екзистенційні особливості особистості: пластико-когнітивний підхід (В. Нікітін), танатотералія (В. Баскаков), а також підходи, що ґрунтуються на театральній і танцювально-руховій техніці;
• – духовно-тілесні напрями використовують у практичній роботі нетрадиційні для західної культури технології тілесного розвитку: підходи на основі адаптації індійських, тибетських і китайських психофізичних систем (хатха-йога, янтра-йога, ци-гун, у-шу), технології етнічних (переважно шаманських) практик, акупунктура і акупресура, тілесні практики духовних традицій (чань-буддизм, буддизм Тибету, бон-по, суфізм, ісихазм тощо);

Ця класифікація не вичерпує всього розмаїття підходів, багато з яких важко співвіднести лише з одним напрямом.

Мішенями психотерапевтичної дії є прояви, що порушують природну динаміку і гармонію тілесного функціонування в процесі досягнення суб'єктом поставлених цілей та завдань на певному етапі життя. Крім цього, тілесна психотерапія спрямована на стимуляцію механізмів автокорекції суб'єктивних станів, усвідомленого пошуку компенсаторних ефектів щодо психосоматичного дисбалансу.

До методів тілесної психотерапії належать наступні види технік:

• – когнітивно-анапітичні – орієнтовані на аналітичне дослідження джерел і психосоматичних наслідків психотравматичних переживань та усвідомлення особливостей актуальних тілесних процесів; потребують аналізу ранніх дитячих травм та їх фіксації на соматичних структурах;
• – дихальні техніки, спрямовані на зняття напруги з респіраторних м'язів (діафрагма, міжреберні м'язи та ін.), пропонують аналіз дихального патерну, контроль респіраторного циклу, а також підвищення або "релвисування" енергетики тіла за допомогою посилення (гіпервентиляції) або гальмування (гіповентиляції) дихальної активності;
• – техніки релаксації, пов'язані з автокорекцією психосоматичної напруги й орієнтовані на досягнення аутогенного трансу (релаксації) через зниження м'язового тонусу;
• – постізометричні та масажні техніки передбачають застосування додаткових зовнішніх гетеро- або аутотактильних дій, спрямованих на активізацію оновлювальних і коригувальних процесів в організмі; формально прийоми пов'язані з розминкою, розтяганням, тонічною напругою й розслабленням, відповідно, м'язів, зв'язок, сухожиль, суглобів, шкірних покривів і тканин органів черевної порожнини;
• – театральні – спрямовані на досягнення психоемоційної свободи, реагування і подолання внутрішніх переживань та комплексів у театральній дії (драматичні етюди, психодраматичні постановки); забезпечують опанування нового досвіду тілесної активності через творче самовираження в постановочній дії;
• – експресивні, пов'язані зі спонтанною руховою активністю, руховим і мовним підсиленням станів, що допомагають катарсичному реагуванню емоційних комплексів і пригнічених афективних станів;
• – танцювально-рухові – сприяють формуванню навичок спонтанності і вільного самопрояву, здатності до диференціації елементів тілесного сприйняття; уможливлюють емоційне самовиявлення, подолання рухових стереотипів за допомогою танцювальних па, рухів та дій (класичних, сучасних, спонтанних або трансових);
• – тактильно-комунікативні – зумовлюють використання тактильної комунікації; дотики здійснює терапевт до тіла клієнта, якщо це терапевтично виправдано, доцільно, етично і коректно, або в груповій роботі – учасники один до одного. Ці прийоми спрямовано на подолання внутрішніх комунікативних бар'єрів у досягненні особистої відвертості, розвиток тілесної сенситивності й поглиблення розуміння іншої людини;
• – рухові (локомоторні) – передбачають переміщення людини у просторі і водному середовищі у відповідних напрямах тілесної терапії, різні модифікації рухової активності, що зумовлює "занурення" людини в рух та усвідомлення структури і спрямованості. Діапазон інтенсивності – від гранично повільних до максимально швидких (за умови збереження усвідомлення в момент виконання). Форма рухів -будь-яка з актуально доступних для людини – від простих, лінійних, одиничних до складних, пластичних та різноспрямованих;
• – альтернативні – орієнтовані на досягнення пластичності поведінки людини в соціальному контексті, формування гармонійності й врівноваженості психологічного стану за допомогою специфічних психофізичних технік, розроблених у різних етнокультурах (індійській, тибетській, китайській, африканській, латиноамериканській). Найчастіше в контексті тілесної психотерапії застосовують рухові (асани) й дихальні (пранаями) прийоми хатха-йоги, а також рухові і дихальні прийоми китайської пластичної гімнастики тайцзі-цюань.

Терапевтичне керування респіраторним циклом^[4] є одним із центральних прийомів тілесно орієнтованої психотерапії, який активно використовують поряд із біосинтезом у більшості орієнтованих на тіло підходах. Воно ефективно для зняття в клієнта психоемоційної або м'язової напруги, збудженості й досягнення певного трансового ефекту з метою реалізації, наприклад, імагінативних технік (глибшого фокусування на соматичних відчуттях, спричинених м'язовими блокадами).

Керування респіраторним циклом починають з того, що учасникам тренінгу пропонують розташуватися зручно, відкинувшись на спинку крісла, і послідовно розслабити м'язи спини, плечей, рук, ніг, обличчя. Фонове розслаблення є важливим підготовчим етапом, що надалі забезпечує пильну увагу особистості до свого дихання і виключає відволікання на відчуття м'язових гіпертонусів у різних ділянках тіла (які, у свою чергу, можуть бути пов'язані з почуттям тривоги або необхідністю компульсивного надконтролю за власним тілом).

Досягнення фонового розслаблення свідчить про можливість переходу до роботи з диханням, що припускає фокусування уваги людини на фазах дихального циклу. їй пропонують, не напружуючись, простежити за своїм вдихом, за тим, як повітря повільно втягується в легені, рівномірно наповнює їх, і виникає відчуття внутрішнього розширення. Увагу концентрують на цьому відчутті. Наприкінці вдиху відбувається коротка природна пауза, після якої починається плавний видих. Видихати варто не поспішаючи, розтягуючи повітря. Після видиху також може виникнути природна коротка пауза, за якою знову відбувається перехід до фази вдиху. З кожним вдихом і видихом дихання ставатиме дедалі тихішим, глибшим і рівномірнішим. Тривалість дихального циклу збільшується.

Подібну, можливо в розширеному й деталізованому варіанті, своєрідну "гіпнотичну пісню" тренер проговорює, формуючи й утримуючи фокус уваги учасників на власному диханні. "Занурення" людини у своє дихання дає більш стійкий і генералізований релаксувальний ефект, ніж спроба розслабитися зусиллям волі. Досягнення подовженості дихання є важливою діагностичною ознакою того стану, в якому перебуває особистість. Таку дихальну процедуру можна здійснювати і самостійно. Однак доцільніше її проводити в контексті інших прийомів, поступово підключаючи до подиху процес імагінації – формування перед внутрішнім зором учасника почуттєво або візуально сприйняті асоціативні образи, що мають як діагностичне, так і катарсичне значення, яке забезпечує процес самовідновлення внутрішнього порядку душі. Отже, саме дихання здатне забезпечити або відновити в разі порушення зв'язок між органічною природою тіла і психічним рівнем рефлексії процесів, детермінованих тілесною природою людини.

Більшість названих технік є специфічними для тілесно орієнтованої терапії^[5]. Однак деякі з них можуть бути використані в межах інших лікувальних стратегій. Це пов'язано із загальною тенденцією в сучасній психотерапевтичній практиці інтеграцією різних підходів і методів, наприклад, у психоаналітичній терапії, коли порушується проблема соматизації симптому і виникає необхідність розгляду питань тілесності. Це стосується і гештальттерапії, когнітивно-поведінкової та екзистенціальної терапії. Зокрема, широко використовують у різних напрямах психотерапії когнітивно-аналітичні тілесні техніки, спрямовані на виявлення подій, відносин, а також психічних механізмів, що спричинили перехід переживань на соматичний рівень; дихальні і релаксаційні техніки. їх застосування зумовлено потребою зняти ситуативну або стійку психоемоційну напругу чи створити гіпнотичне тло для терапевтичних інтервенцій. Тактильно-комунікативні прийоми часто використовують у гуманістично орієнтованих та екзистенціальних підходах, щоб за допомогою дотику налагодити більш довірливі, значущі й відкриті відносини.

Таким чином, освоєння фахівцем навичок роботи з тілесністю клієнта може значно підсилити його терапевтичну продуктивність" оскільки, як правило, саме тілесність людини виявляється тим перехрестям, де перетинаються лінії напруги симптомів, патологічних відносин і пережитих травматичних ситуацій.

Гештальттерапія передбачає надання людині допомоги в пошуку справжньої життєвості, здатності насолоджуватись життям нині, "тут і тепер", не відкладаючи радість і щастя на невизиачене "коли-небудь потім". Бути здоровим, щасливим, задоволеним собою, впевненим у своїх силах, любити друзів і близьких, не висловлювати їм претензій, а собі не докоряти вічними сумнівами, стати відповідальним та зрілим, залишаючись веселим і спонтанним, – основні цілі гештальттерапії^[6].

Гештальттерапія – психотерапевтичний напрям, заснований на синтезі психоаналітичних ідей та принципів гештальтпсихології; спрямований на усвідомлення й закінчення цілісних патернів взаємодії зі світом (гештальтів), а несвідомі компоненти та психологічні захисти розглядає як основні цілі терапевтичного втручання. За своєю суттю гештальттерапія наділена екзистенційним змістом, практичною філософією достовірності життя, що грунтується на процесах усвідомлення і контакту.

Гештальттерапія заснована на уявленні щодо поліпшення людської життєдіяльності – "моделі просвітлення", яка споріднює гештальттерапію з дзен-буддизмом. Характеризуючи цю модель, учень Ф. Перлза Джон Енрайт стверджує, що існують такі фундаментально різні моделі допомоги людині заради її прагнення стати досконалішою:

• – патологічна модель висвітлює людину, в якої є проблеми або труднощі, як уражену або хвору, що потребує допомоги кваліфікованого фахівця. Терапію здійснюють за принципом лікування в системі відносин "лікар – пацієнт". Самолікування (читання відповідних книг, спроби вести "задушевні" бесіди з друзями) не особливо заохочується, хоч і не заперечується. Така модель характерна для класичного психоаналізу;
• – модель зростання клієнта зобов'язує розглядати його як здорову нормальну людину, що має змогу досягти більшого. Нормальна особистість повинна постійно розвиватися й рости – інакше настають застій і поступова деградація. Відсутність зростання – тривожна ознака, стандартним є прагнення бути вище за норму. Допомога ззовні бажана, але не обов'язкова, оскільки прагнення до зростання – природна властивість людини, як і кожної живої істоти. Процес особистісного вдосконалення потребує певних зусиль, які винагороджуються сторицею, оскільки бути вище за норму – краще, ніж бути просто нормальним. Цією моделлю послуговуються терапія на основі ідеї самоактуалізації, логотерапія, роджеріанство;
• – модель просвітлення ґрунтується на твердженні про відсутність будь-яких норм, необхідність кудись іти або що-небудь робити, оскільки людина – досконала, завжди була і завжди буде такою. У межах цієї моделі актуальне відчуття щастя й добробуту не залежить від рівня досягнень, наявності або відсутності проблем, успішної стратегії самопрезентації тощо. Усе, що необхідно, – зсув відчуття – розглянути себе не з позиції того, що могло б або мало бути зроблено, а побачити те, що є на цей момент, "тут і тепер", – і насолоджуватися цим^[7].

Гештальттерапевти Ірвін і Міріам Польстери зараховують принцип "тут і тепер" до сучасного етносу – суми основних етичних і духовних норм суспільного життя, вважаючи процес повноцінного переживання актуальної реальності єством людського існування. Такий процес у гештальттерапії називають усвідомленням. Це природний безперервний контакт людини з її власним досвідом, далекий від самокритики; пряме усвідомлення себе і навколишнього світу в певний момент часу, всі відчуття, властиві людині, відокремлені від її думок та• оцінок. На перший погляд, така єдність з оточенням і собою – найпростіша, але це зовсім не так. Більшість людей часто зовсім не усвідомлює, що і як вони роблять, що відбувається з ними і в них кожної хвилини.

У гештальттерапії виокремлюють три зони контакту зі світом: внутрішню, створену відчуттями від власного тіла (сухість у горлі або важкість у шлунку, поза, в якій людина сидить або стоїть, головний біль, спрага, втома тощо); зовнішню – відчуття й усвідомлення властивостей навколишньої дійсності (сіре каміння на зеленій траві, тиск автомобільних гальм, запах мокрого одягу в метро дощового дня, схилені плечі дівчинки, що йде назустріч) і середню – зону уяви і фантазії, а також численних уявних ігор із собою, граючи в які, людина неминуче програє.

Індивід, який говорить "Мені холодно" або "Я бачу твою посмішку", перебуває у внутрішній або зовнішній зоні; "Я бачу твою глузливу (теплу, знущальну, дружню, ідіотську, нахабну, ласкаву, винувату тощо) посмішку" – в середній. Основним при цьому є не те, що людина бачить насправді (посмішка), а її страхи, фантазії, очікування або оцінки. Вона сама робить єхидну, ідіотську або дружню посмішку і відповідно поводиться. Як правило, її марно переконувати, що насправді вона зробила теплу усмішку, а не знущальну посмішку. Фраза "Я її наскрізь бачу" означає, що в полі зору мовця взагалі нікого немає, крім його власних упереджень або невротичних установок^[8].

Середня зона – не тільки простір, у якому існують страх й упередження, заздрість і гординя, а також арена уявних ігор – тривалих фантазій на тему "Який я невдаха", "Якби не ти...", "Щастить, як утопленику" і найпоширенішої "Ой Боже, що люди скажуть". Описи цих і багатьох інших ігор є у книгах із гештальттерапії.

Контакт – це взаємодія людини з навколишнім світом, що можливий і без усвідомлення, але усвідомлення не буває без контакту. Для того, щоб жити і задовольняти свої потреби, людина має контактувати з реальним світом. Контакт без усвідомлення не залишає місця для психічних переживань – вражень, думок і почуттів. Подібно до того, як людина не відчуває простирадла під час сну, вона не сприймає навколишнього світу без усвідомлення. Перебуваючи в середній зоні, людина усвідомлює лише те, що вигадала сама, і така ілюзорна реальність "виймає" її зі світу і розміщує в тісному коконі млявого, нецілісного, невротичного існування. Тому разом із принципом "тут і тепер" Ф. Перлз^[9] застосував вислів "тепер і як", вважаючи, що ця формула краще передає суть гештапьт-підходу, його інтерес до феноменології, сутності психічних переживань, а не до пояснення їх причин та обставин виникнення. Така терапія дає змогу повернутися від думок і розмов про речі (це явище називають ебаутизмом (з англ. about – про щось, про когось)) до самих речей. Головне – не втратити безпосередності переживання, причетності до того, що відбувається в цю мить.

Усвідомлення і контакт є умовами активного і повноцінного життя й задоволення людських потреб. Згідно з поглядами Ф. Перлза, цілісний акт життєвої активності – це безперервний процес творення та руйнування гештальтів. Гештальт (з нім. gestalt – образ, структура, цілісна форма) – цілісна структура, що описує єдність і взаємозалежність потреб особи, її власної активності й навколишнього середовища^[10].

У гештальттерапії "працює" гомеостатична модель особистості, де задоволення потреб необхідно для відновлення рівноваги в системі "організм – середовище". Ця модель, доповнена принципом холістичності (цілісності) – нерозривної єдності й взаємозалежності тіла та психіки, представляє життєдіяльність здорової людини як безперервний ланцюг контактів із навколишньою реальністю. У процесі сприйняття під впливом домінуючої потреби людина виокремлює головне (фігуру) і другорядне (фон), а задоволення потреби завершує гештальт. З виникненням нової потреби цикл повторюється.

Ф. Перлз наголошував на значущості тілесних аспектів особистості і виступав проти їх відокремлення від духовних (з англ. mind-body split – "поділ на тіло і дух"), вказуючи на цілісність людської природи. Його учень, засновник Паризької школи гештальту Серж Женжер, ілюструє багатомірність і цілісність гештальтпідходу за допомогою пентаграми аспектів людської активності (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Пентаграма аспектів людської активності

У здоровій психіці формування гештальтів підпорядковується принципу "first things first", що в перекладі з англійської означає "спочатку найважливіше". Існує також гнучкість взаємних переходів фігури і фону. Турбота, увага, інтерес, збудження і задоволення характеризують нормальне формування фігури/фону, а сплутаність, нудьга, тривожність, "зациклення", збентеження і невпевненість свідчать про ускладнення цього процесу. Будь-які порушення і збої в циклі досвіду, а також вади контактної межі між суб'єктом та навколишньою дійсністю у гештальттерапії трактують як невротичні прояви^[11].

Актуалізація потреби зумовлює активний пошук людиною можливостей її задовольнити, віддаючи перевагу всьому пов'язаному з її бажанням, відтісняючи все інше. Відчуття потреби чи непотрібності чого-небудь посилює усвідомлення і викликає збудження, що сприяє початку дії. Після задоволення потреби і завершення гештальту відбувається переривання контакту ("відхід"). Проте цикл досвіду може бути порушений на будь-якому етапі, і такі порушення стають джерелами невротичних проблем;

Здорова нормальна людина легко і плавно переходить від циклу до циклу, вона присутня "тут і тепер" в кожному з них. Порушення і збої залишають гештальти незавершеними, цикл переривається, а суб'єкт вимушений перебувати "там і тоді". На думку Ф. Перлза, невротик – це людина, яка не отримує актуального задоволення від життя, перебуваючи в певній формі контакту зі своїм минулим досвідом. Незакінчені і непрожиті ситуації прагнуть жити за рахунок актуальних, віднімаючи в них енергію, а в особистості загалом – відчуття впевненості в собі^[12].

Незавершені ("незакриті") гештальти перетворюють людське життя на хаос проблем, що поступово стають нерозв'язними. Невротичну особистість буквально роздирають на частини окремі фрагменти її непрожитого досвіду; втрачається здатність організовувати свою поведінку відповідно до ієрархії власних потреб, порушується можливість зосереджуватися^[13].

Гештальттерапія надає великого значення активній свідомості, зокрема усвідомленню всієї повноти контакту людини зі світом. Цим вона відрізняється від глибинних напрямів, проте Ф. Перлз^[14] запозичив в них ідею щодо взаємодії з реальністю, яка часто супроводжується її викривленням. Такі викривлення в гештальтгерапії трактують як порушення (дефекти) контактної межі і спрямовують терапевтичний вплив на їх виправлення. Соціальна природа неврозу, зауважив Ф. Перлз, це захисний маневр, що допомагає ухилитися від загрози світу, який наступає на людину. Невроз видається найефективнішим способом підтримання рівноваги і саморегуляції в ситуації, коли все проти людини. Автор гештальтпідходу охарактеризував типи порушень контактної межі і, відповідно, стільки самоневротичиих захисних механізмів – проекцію, злиття, ретрофлексію та інтроекцію, дефлексію й ізоляцію.

Інтроекція^[15] – цей механізм найзручніше пояснити за допомогою метафор, пов'язаних з їжею, як це зробив Ф. Перлз у книзі "Его, голод і агресія" (1947 р.). Інтроекція схожа на заковтування величезних йерозжованих шматків без відчуття смаку. Таку їжу організм не може перетравити і засвоїти, тому інтроекти залишаються сторонніми тілами. Особистість, наповнена неперетравленими і (проектами, постійно відчуває екзистенційний голод, попри важкість у шлунку від того, що вже проковтнула. Несумісні установки і думки призводять до вагань, невпевненості, тривоги. Усю свою енергію така особистість витрачає не на розвиток і зростання, а на марні спроби примирити внутрішні суперечності, позбавитися психологічної "нудоти", що стає фоном її існування.

Інтроекція (з лат. intro – всередину і jectio – вкидання) – поглинання і привласнення будь-яких норм, стандартів поведінки, поглядів, думок, цінностей без спроби розібратися в них та критично переосмислити. Типовими прикладами є батьківські повчання, думки вчителів, соціальні стандарти, що підштовхують людину до конформної поведінки. Якщо людина не зіставляє ці зовнішні вимоги з власними потребами і бажаннями, вона, за висловом Перлза^[16], перетворюється на кімнату, настільки захаращену чужими речами, що в ній не вистачає місця для власних. Найгірше те, що цей матеріал набув би для неї величезної цінності, якби вона осмислила його, змінила і трансформувала для себе.

Проекція – захисний механізм, при якому людина бачить світ та інших людей холодними, ворожими, агресивними, тоді як насправді це її власні почуття. У проекції межа між "Я" та світом трохи зсувається "на свою користь", що дає змогу зняти з себе відповідальність за ті аспекти і якості, з якими важко примиритися, оскільки вони здаються непривабливими, низькими, примітивними. Невротик, що вдається до проекції, на думку Ф. Перлза, нездатний розрізняти грані власної цілісної особистості, які справді належать йому, і те, що нав'язано ззовні. Він думає про свої інтроекти як про себе, а ті риси, яких хотів би позбавитись, розглядає як "неперетравлені і неїстівні" інтроекти. За допомогою проекції він сподівається звільнити себе від уявних "інтроектів", які насправді є аспектами його самого.

Проекція (з лат. projection – викидання) – перенесення назовні внутрішніх процесів або їх причин, спроба покласти на середовище відповідальність за те, що виходить із самої людини. Скута заборонами і забобонами, сексуально стурбована стара діва, що підозрює всіх чоловіків у непристойних намірах, – яскравий приклад невротичної проекції. Інший приклад – властиве багатьом уявлення, ніби оточення тільки й робить, що обговорює їхню зовнішність, вчинки або невдачі. У даному випадку люди роблять припущення на грунті власної фантазії, не усвідомлюючи, що це лише гіпотези, далекі від реальності. До того ж не усвідомлюють походження власних припущень^[17].

Існує кілька видів проекції: дзеркальна, за якої люди знаходять в інших власні риси або властивості, що їм подобаються і бажані; комплементарна – іншим дають характеристики, за допомогою яких можна виправдати свої дії та вчинки; катарсична – допомагає звільнитися від негативних властивостей, приписуючи їх іншим; атрибутивна, коли оточення наділяють власними мотивами і потребами.

Проекція та інтроекція тісно пов'язані між собою, взаємно доповнюють одна одну, утворюючи простір внутрішньої несвободи і зовнішньої скутості. Більшість інтроектів пов'язана з "треба" і "повинен", тому, відчуваючи труднощі, людина покладає відповідальність за них на зовнішній світ (батьків, начальника, державу), – це і є проекція. Індивід, схильний до інтроекції, втрачає свою ідентичність, збираючи "шматочки" чужих, а схильний до проекції – розкидаючи її навколо себе^[18].

Ознаки злиття (конфлюенція) – неспроможність відчувати межі між "Я" і "не-Я", ототожнення себе і середовища, відсутність умінь розрізняти частини і ціле (у психоаналізі це позначають терміном "помежова особистість"). Злиття (конфлюенція) – недостатнє відокремлення людиною себе від навколишнього світу. У стані злиття (дитини з матір'ю, індивіда з групою, закоханого зі своєю коханою) відбувається цілковите ототожнення себе з іншим або іншими, відмова від відмінностей, втрата відчуття реальності власного "Я". На думку Ф. Перлза^[19], людина, що перебуває в патологічному злитті, зв'язує свої потреби, емоції та дії в тугий вузол і вже не усвідомлює, що вона хоче робити, як сама собі заважає робити будь-що. Неможливість перервати контакт (піти геть), властива злиттю, блокує подальші контакти, суб'єкт ніби чіпляється за те, чого вже не існує.

Механізм злиття є підґрунтям багатьох невротичних проявів: поведінка матері, що несвідомо перешкоджає дорослішанню своєї дитини; хворобливі ревнощі, коли чоловік або дружина не мають права провести хоча б декілька вільних один від одного годин; горезвісне "наших б'ють", після якого спалахує тотальна бійка між підлітками. Особливо часте патологічне злиття в сімейних (подружніх і дитячо-батьківських) стосунках. Реальні взаємини не перетворюються на тягар тільки в тому разі, коли є відчуття іншого, несхожого і відмінного. У таких ситуаціях той, хто перестав виконувати свій "договір" про злиття, переживає почуття провини і роздратування, а той, хто продовжує його виконувати, – біль і образу^[20].

Ретрофлексія (з лат. retro – назад і flexio – згинання) – спрямування людиною всієї енергії на зміну себе. Вона може проявлятися у двох протилежних процесах: людина робить собі те, що хотіла б робити іншим (дорікає, звинувачує, карає), або те, що хотіла б одержати від інших (жаліє, захоплюється). Типові вислови ретрофлексїї – "Я повинен володіти собою", "Я соромлюся себе", "Я не заслуговую своїх нещасть/успіхів". Таке відчуження призводить до емоційної спустошеності, нерішучості і невпевненості, а закінчується депресією.

Дефлексія – проявляється в уникненні небажаного контакту з людьми або аспектами реальності. Іноді спрямована на ухилення від контакту з власними бажаннями або відчуттями. Дефлексія (з лат. de – префікс, що означає відміну, видалення, і flexio – згинання) (ухиляння) – намагання людини уникнути спілкування з іншими "тут і тепер". Така поведінка є спробою відгородитися від світу і себе, зміцнює контактну межу, доки вона не стане непроникною. Дефлексія протилежна злиттю, але в надзвичайних ситуаціях ці механізми іноді переходять один в одного.

Найважчим типом порушень контактної межі є ізоляція (з франц, isoles – відділяти, відокремлювати) (еготизм) – відокремлення суб'єкта від звичних умов життя, спілкування і власного внутрішнього світу. Поведінка ізольованого суб'єкта переважно відповідає рівню "кліше", формується з автоматизованих, стереотипних дій, які нікому не потрібні і нікого не радують. Він рідко піднімається навіть до рівня "ролей", де існує тенденція маніпулювати іншими у власних інтересах. Однак у стані ізоляції легко досягти рівня "безвиході", коли будь-яка поведінка спричинює відчуття повної безпорадності^[21].

Отже, метою гештальттерапії є розблокування свідомості і навчання здатності свідомо регулювати контактну межу. Інтроекти необхідно розпізнати і переглянути, частиною з них варто знехтувати, інші клієнт асимілює і засвоює. Проекції замінюються справжніми реальними діями і стосунками, звільняється ретрофлексивний енергетичний потенціал, зміцнюється (при злитті) або послабляється (при дефлексії) контактна межа. Проте терапевтичне втручання не обмежується корекцією невротичних механізмів – це тільки одна з багатьох цілей. Стратегія гештальттерапії визначається допомогою в досягненні особистісної зрілості.

Гештальттерапія приділяє багато уваги проблемам, що виникають у процесі контакту не тільки зі світом, а й з іншими людьми, зокрема родичами, друзями, колегами тощо. Свобода і повне усвідомлення – дуже небезпечні цінності для невротичної особистості, яка надає перевагу контролю і прагне за його допомогою влаштуватися в житті. Чим важливіший об'єкт, тим повнішим (тотальним) має бути контроль. Тому найжорсткішим є контроль над своїми почуттями, бажаннями, потребами, а також над значущими іншими. Окрім вкрай жорстких форм контролю, існують м'якші. Люди намагаються контролювати один одного переважно за допомогою прохань і вимог, які є, власне, цілком доречними в міжособистісних стосунках, але за наявності прихованих мотивів можуть стати витонченим засобом маніпуляції поведінкою і почуттями інших^[22].

Гештальттерапія покликана навчити бачити світ таким, яким він є, переживаючи радість від кожної хвилини існування, не закриваючись від життя ні страхом, ні надією на те, що все може змінитися саме, без участі людини. Хоч би який невротичний захисний механізм обрала людина, він не сумісний зі справжнім життям. Отже, Ф. Перлз^[23], поєднавши психоаналітичну теорію з положеннями гештальтпсихології, запропонував ефективну короткострокову й емоційно привабливу модель терапії, яку можна реалізувати як на індивідуальному рівні, так і на груповому.

Гештальттерапія сприяє позбавленню індивіда навичок невротичного маніпулювання, опанування можливостями справжнього, емоційного, вільного контакту зі світом, власними потребами та іншими людьми.

• [1] Лоуэн А. Предательство тела [Текст] : сборник 9 книг / Александр Лоуэн. – Екатеринбург : Деловая книга, 2002. – С. 21.
• [2] Каліна Η. Ф. Психотерапія [Текст]: підручник / Η. Ф. Каліна. – К.: Академвидав, 2010. – 288 с.
• [3] Каліна Η. Ф. Психотерапія [Текст]: підручник /Н. Ф. Каліна. – К.: Академ видав, 2010. – 288 с.
• [4] Рудестам К; Групповая психотерапия. Психокоррекционные группы: теория и практика / К. Рудестам ; общ. ред. и вступ, ст. Л. А. Петровской. – М.: Прогресс, 1990. – 386 с.
• [5] Рудестам К. Групповая психотерапия [Текст] / К! Руд естам; пер. с англ. А. Голубева – [2-е изд] – СПб: Питер, 2000. – 376 с. – (Серия: "Мастера психологии").
• [6] Кадіна Η. Ф. Психотерапія : підручник з грифом МОНУ / Η Ф. Каліка. – К. : Академвидав України, 2010 -288 с
• [7] Каліна ЕФ. Психотерапія [Текст] : підручник з грифом МОНУ / Η. Ф. Каліна. – К.: Академвидав, 2010. – 288 с.
• [8] Каліна Η. Ф. Психотерапія (Текст] : підручник з грифом МОНУ / Н.Ф. Каліна. – К. : Академвидав України, 2010. – 288 с.
• [9] Перлз Ф. Гєигтальт-лодход и свидетель терапии / Ф. Перлз. – М.: Прагма. – 1996. -236 с.
• [10] Там само.
• [11] Шотгенлоэр Г. Рисунок и образ в гештальттерапии / Г. Шотгенлозр ; пер. с нем. – СПб ; Издательство Пирожкова, 2001. – 256 с. – С. 86. – (Серия "Новый импульс")
• [12] Перлз Ф. Гештальт-подход и свидетель терапии / Ф. Перлз – М.: Прагма. 1996. – 236 с.
• [13] Каліна Η. Ф. Психотерапія : підручник з грифом МОНУ / Η. Ф. Кал і на. – К. : Академвидав України, 2010. – 288 с.
• [14] Перлз ф. Гештал ьт-подход и свидетель терапии V Ф., Перлз – Μ:: Прагма. 1996. – 236 с.
• [15] Каліна Η. Ф. Психотерапія : підручник з грифом МОНУ / R Ф. Каліна. – К. : Академвидав України, 2010. – 288 с.
• [16] Перлз Ф Гештальт-подход и свидетель терапии / Ф. Перлз. – М : Прагма. 1996. – 236 с.
• [17] Каліна Η. Ф. Психотерапія : підручник з грифом МОНУ / Η. Ф. Каліна. – К. : Академвидав Укміии. 2010. -288 с
• [18] Каліка Η. Ф. Психотерапія : підручник з грифом МОНУ / Η. Ф. Каліка. – К : Академвидав України. 2010.-288 с.
• [19] Перлз Ф Гештальт-подход и свидетель терапии / Ф. Перл і. – М : Прагма. 19%. – 236 с.
• [20] Каліна Η. Ф. Психотерапія : підручник з грифом МОНУ / R Ф. Каліка. – К. : Академвидав України, 2010. -288 с.
• [21] Там само.
• [22] Каліна Η. Ф. Психотерапія : підручник з грифом МОНУ / Η. Ф. Каліна. – К.: Академвидав України, 2010. – 288 с.
• [23] Псрлз Ф. Гештальт-подход и свидетель терапии / Ф. Перлз. – М.: Прагма. 1996. – 236 с.