Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Педагогічна майстерність

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Педагогічна техніка – важливий складник у діяльності вчителя

Ключові слова: педагогічна техніка, ядро педагогічної техніки, типологія вчительської діяльності, мовлення, функції мовлення, культура мовлення, ознаки культури мовлення, елементи техніки мовлення, правила правильного мовлення, голос педагога, дикція (ступінь чіткості мовлення), інтонація мовлення, мовний етикет, засоби невербальної комунікації, пантоміміка, міміка, зовнішній вигляд учителя, емоційна стабільність.

Педагогічна техніка – одна з форм поведінки вчителя

Педагогічна техніка відображає, передусім, суб'єктно-особистісні фактори навчально-виховного процесу, а отже, залежить переважно від особистості самого вчителя, від тих чи інших "дрібниць" у його поведінці, від того (за висловом А. С. Макаренка), "як стояти, як сидіти, як підвестись зі стільця, з-за столу, як підвищити голос, усміхнутись, як подивитись" [8, с. 219].

Тобто, педагогічна техніка і є тим комплексом умінь, який дає змогу вчителеві яскраво, глибоко, талановито виразити себе й на цій основі отримати оптимальні результати своєї діяльності.

Як виокремити головні елементи в педагогічній техніці педагога?

Звичайно, головне завдання в діяльності вчителя сьогодні – це активний вплив на формування особистості учня в потрібному напрямі. Звідси – головні шляхи такого формування особистості – діяльність і спілкування. Тому професійні вміння педагога повинні бути спрямовані на організацію діяльності вихованців, їх спілкування з ним та між собою.

Спілкування, таким чином, – чи не найголовніша функція педагогічної діяльності. Природа професійно-педагогічного спілкування, його закономірності й структура будуть розкриті нижче. Наразі звернемо увагу лише на один важливий, на наш погляд, аспект – особливості спілкування в педагогічній діяльності.

Якщо спішування вчителя з учнями – елемент його професійної діяльності, то для школярів – це вид життєдіяльності, частина їхнього життя. Отож, учитель завжди повинен знати й бачити результати такого спілкування з класом, бути ніби поза спілкуванням, щоб мати змогу спостерігати, аналізувати, приймати оптимальні рішення, які дають максимальний результат за мінімуму затрачених зусиль і засобів. У педагогічному спілкуванні такими засобами, як відомо, є слово, інтонація, погляд, жест, усмішка, голос, почуття, переживання педагога.

При ньому вміння виразно й правильно говорити, а також жестом, мімікою, поглядом висловити свої почуття та ставлення класу, уміння контролювати свій психічний стан, бачити себе збоку тощо значною мірою й визначають успіх педагогічного спілкування. Маючи це на увазі, А. С. Макаренко писав: "Вихователь повинен уміти організовувати, ходити, жартувати, бути веселим, сердитим, поводити себе так, щоб кожен його рух виховував" [9, с. 175].

Що, на жаль, часто бачать і чують учні? Непривабливий вигляд педагога (його одяг і взуття, хода, постава, невиразний погляд, застигле обличчя або невиправдане жестикулювання), недостатній рівень культури мови (невиразна дикція, шаблонність мислення, засміченість мови, одноманітність інтонацій, голос то глухий, то пронизливий до крику), низька саморегуляція свого психічного стану (метушливість, відсутність витримки й самоконтролю, невміння або небажання визначати свою реакцію адекватно до ситуації), невміння керувати увагою учнів та їхньою діяльністю, тобто відсутність умінь спілкуватися з ними тощо.

Багато з цих недоліків, як правило, властиві молодим педагогам.

Ці спостереження й аналіз основної літератури [12, с. 49-66] із зазначеної проблеми дають підставу виділити таке своєрідне ядро з педагогічної техніки:

  • 1) техніка й культура мови (мистецтво висловлення своїх думок, почуттів, настроїв);
  • 2) техніка володіння своїм організмом (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд учителя взагалі);
  • 3) керівництво своїм психологічним станом (педагогічний такт, педагогічна культура);
  • 4) техніка забезпечення потрібної уваги й уяви учнів на занятті;
  • 5) уміння впливати на колектив та особистість.

Перші чотири елементи пов'язані з умінням учителя керувати собою. Це елементи зовнішньої техніки (зовнішній вираз внутрішнього стану педагога). Останній – п'ятий – це елемент внутрішньої техніки (уміння впливати на особистість і колектив). Він передбачає:

  • • техніку педагогічного спілкування;
  • • техніку пред'явлення вимог;
  • • техніку створення необхідної дисципліни в класному колективі;
  • • техніку створення (постановки) перспективних ліній у житті класу ("завтрашньої радості" – А. С. Макаренко);
  • • техніку організації й режиму діяльності класу;
  • • техніку стимулювання діяльності колективу, у т. ч. застосування морально-дисциплінарного впливу (системи покарань) та ін.

Отже, педагогічна техніка – одна з форм поведінки вчителя, яка являє собою набір прийомів особистого впливу педагога на учнів.

Досконало володіють педагогічним впливом на школярів педаго- ги-новатори.

Оволодіння необхідним рівнем педагогічної техніки – одна з важливих передумов успішної професійної діяльності вчителя, на більш високому рівні – педагогічної майстерності.

Які головні шляхи й засади оволодіння педагогічною технікою?

1. Розуміючи важливість педагогічної техніки, досконало володіючи арсеналом форм поведінки з вихованцями, А. С. Макаренко наголошував на необхідності викладання в педагогічних навчальних закладах елементів педагогічної техніки: постановки голосу й пози, володіння своїм тілом та обличчям тощо.

Курс "Основи педагогічної майстерності", який викладають для студентів педагогічних навчальних закладів, носить локальний характер, оскільки, на нашу думку, повністю не розв'язує цієї проблеми. Такі вузлові питання курсу, як техніка спілкування, мови, саморегуляція емоційних станів, елементи акторської й режисерської майстерності, бажано включати в навчальні плани підготовки майбутніх педагогів як самостійні навчальні дисципліни. Ці дисципліни повинні викладати фахівці, які мають необхідну базову вищу освіту та великий практичний досвід, наприклад техніку спілкування, саморегуляції емоційних станів – практичні психологи; техніку мови – філологи, логопеди; елементи акторської майстерності – актори й режисери місцевого драмтеатру та ін.

2. Майбутній учитель повинен глибоко й усебічно знати себе, особливості своєї взаємодії з іншими людьми, інакше кажучи – "бачити та слухати" себе ніби збоку, зором і слухом іншої людини. Цьому сприяють постійний самоаналіз та самодіагностування. Зокрема, розглянуті вище (розділ 2.1.) методики вивчення своєї профпридатності дають змогу аналізувати ступінь вияву (сформованості) низки професійно важливих показників у структурі своєї особистості для педагогічної діяльності.

Коли такий підхід відсутній, нерідко виникають суперечності між завданнями, які ставить педагог перед собою, і його можливостями, які можуть бути неадекватні цим завданням.

Отже, друга важлива умова – самоусвідомлення педагогом своїх психічних актів і станів (процеси, рефлексії, емпатії) та того, як він сприймається й оцінюється іншими людьми, насамперед колегами по роботі.

Низький рівень такого самоусвідомлення в учителя часто викликає й інші недоліки – небажання запозичувати досвід своїх колег, педагогів-новаторів: "Не всі ж можуть бути такими, як Шаталов!"

Усе це не дає змоги усвідомлювати мотиви своїх педагогічних дій (чому було визначено саме таку мету, форми й засоби проведення заняття та ін.), залишає без відповіді запитання: який я в очах своїх учнів і колег по роботі? Формування в себе постійної потреби до самоспостереження, самоаналізу й самонаказу в поєднанні з елементами педагогічної техніки означає початок творчої діяльності цього вчителя.

  • 3. Потрібно також дотримуватись і таких правил:
    • а) послідовність і систематичність занять із педагогічної техніки;
    • б) вибір вправ для освоєння того чи іншого елементу в певній послідовності, на основі принципу "від простого до більш складного";
    • в) дотримання індивідуальної чи групової форм занять. В останньому випадку це повинен бути колектив однодумців, які об'єднані єдиною метою, чітко дотримуються таких моментів:
      • • уникнення оцінних суджень ("я вважаю, що А. зробив неправильно, тому що не те сказав..."). Такий підхід створює дискомфорт у групі;
      • • заборона на обговорення моментів, які виходять за межі ситуації, над якою працює група (розмова про фільм, життєві колізії та ін.). Це відволікає членів групи від проблеми, ліквідовує в ній необхідний психологічний настрій;
      • • рольове розігрування педагогічних ситуацій (учитель, учень та ін.) – процес, пов'язаний зі значним емоційним, вольовим напруженням. Тому кожен член групи повинен знати: його невдача засмучує товаришів, а успіх сприймається ними з радістю;
    • г) не менш важливо проводити заняття, будучи невтомленим ("на свіжу голову"), у доброму настрої й за відсутності негативних емоцій [18, с. 12-14].

Але головне в оволодінні педагогічною технікою – робота вчителя над собою, удосконалення своєї волі, почуттів, інтелекту.

Не менш актуальна й проблема індивідуального стилю в педагогічній діяльності. Творчий підхід до справи, високий професіоналізм, у т. ч. відточена педагогічна техніка передбачають індивідуальний стиль діяльності. Лише в цьому випадку реалізуються найбільш сильні сторони особистості вчителя. Самобутній педагогічний почерк залежить значною мірою від природно зумовлених типологічних особливостей (структура здібностей, тип психіки та ін.) учителя.

Педагоги, які володіють сильною рухливою нервовою системою, досягають успіхів переважно за рахунок швидкості, оригінальності й навіть експромтності рішень. Вони артистичні, експресивні, добре імпровізують у ході заняття, їм властиві велика безпосередність, виразність та емоційність реакцій, що дуже приваблює учнів до особи такого вчителя.

Педагоги, у яких сильна, але інертна й урівноважена нервова система, більше покладаються на попередньо підготовлені та старанно сплановані заняття. На уроці вони діють розмірено, ґрунтовно, стримані в емоціях, але беруть спокоєм, витримкою й наполегливістю.

Майстрами, творчими особистостями стають і ті педагоги, у яких від природи слабкий тип нервової системи. Для них характерні особлива вдумливість, тонке відчуття педагогічної ситуації, здатність зрозуміти внутрішній стан школяра.

На цій основі Е. Г. Костяшкін визначає типологію вчителів.

Інтелектуальний тип – нахили до науково-методичної роботи, насамперед у галузі свого предмету. Симпатії до такого вчителя в учнів сприяють його глибока ерудиція, науковий склад мислення, вимогливість до себе й дітей.

Вольовий тип характеризується чіткістю та оргазованістю в роботі, високою вимогливістю до себе й інших, упевненістю та наполегливістю, швидким просуванням до мети. Цей тип особливо імпонує хлопчикам-підліткам.

Емоційний тип відзначається підвищеною здатністю відчувати й розуміти учня, співпереживати йому, сприймати його внутрішній світ та емоційне життя. Такий педагог успішно працює з "важливими" школярами, які діляться з ним своїми проблемами. До цього типу належать учителі із задатками артистизму.

Організаторський тип – найбільш універсальний. Такий педагог найкраще може організувати живу конкретну справу (навчання, трудову діяльність, громадську чи спортивну роботу). Він успішно допомагає самовираженню учнів, розвитку їхніх здібностей.

Спостереження, досвід підтверджують: в окремих класах найбільш успішно можуть працювати такі вчителі:

  • • у молодших класах – емоційний та організаторський тип;
  • • у середніх класах – вольовий;
  • • у старших класах – інтелектуальний.

У цілому ж у загальноосвітніх навчальних закладах сьогодні домінує вольовий тип (до 60 %) педагогів, у якому переважають жінки.

Отже, кожен учитель повинен знати й усвідомлювати свій стиль діяльності. Хороших і поганих стилів у цій роботі немає: кожен має сильні та слабкі сторони, які потрібно враховувати педагогу для максимального самовираження, наприклад під час вибору навчально-вікових груп учнів в умовах школи з великою кількістю паралельних класів.

Стиль майже неможливо скопіювати, його можна лише сформувати в себе на основі особистісних психофізіологічних показників, науково-методичної підготовленості та засвоєння досвіду інших учителів.

Отже, педагогічне обличчя, власний стиль діяльності залежать лише від педагога й формується тільки ним.

 
<<   ЗМІСТ   >>