Розвиток комунікативності вчителя

Спілкування вчителя з учнями, дотримання ним педагогічного такту вимагає розвинених комунікативних умінь. А. Н. Леонтьев дає таку характеристику комунікативних умінь педагога [14, с. 210-217].

• • здатність до соціальної перцепції ("читання за обличчям");
• • розуміти, а не лише бачити, тобто адекватно моделювати особистість учня, його психічний стан та ін. за зовнішніми ознаками;
• • "подавати себе" в спілкуванні з дітьми;
• • оптимально будувати свою мову в психологічному плані, тобто володіти здатністю мовленнєвого спілкування;
• • володіти мовленнєвим і немовленнєвим контактом з учнями.

В. А. Кан-Калик поглибив поняття професійно-педагогічної комунікативності, увівши в нього ще такі компоненти:

• а) наявність стійкої потреби в систематичному спілкуванні з дітьми в найрізноманітніших ситуаціях;
• б) органічна взаємодія загальнолюдських і професійних показників комунікативності;
• в) емоційне задоволення на всіх етапах спілкування [5, с. 61].

Природно, що ці ознаки та властивості педагогічної комунікації

можуть бути розвинені й удосконалені завдяки цілеспрямованій роботі студента над собою в період навчання та пізніше в процесі педагогічної діяльності.

Подано основні передумови оволодіння педагогічною комунікативністю [10, с. 41].

• 1. Уміння вчителя розуміти психологічний стан учня.
• 2. Оволодіння рефлексією – здатністю відобразити внутрішню картину світу дитини (зворотний зв'язок у спілкуванні).
• 3. Уміння до емпатії (співпереживання).
• 4. Уміння самопрезентації, самоподачі.

У цьому випадку ефективними методами вважаються мікромоделювання – створення ситуацій із максимальним наближенням до умов школи, у ході яких розігрується поведінка вчителя й учнів.

Мікровикладання – одна з форм моделювання, створення мікроситуації (фрагмент уроку, бесіди та ін.), у ході яких відпрацьовується той чи інший елемент педагогічної комунікації.

Міні-курси – перегляд фрагментів занять, проведених досвідченими вчителями.

Але головне – самоосвіта, цілеспрямована робота над собою з періодичним самодіагностуванням характеру динаміки своїх комунікативних показників.

Не менш важливе – дотримання єдиних вимог професійно-педагогічного спілкування з учнями з боку педагогів школи та батьків. При цьому бажано дотримуватися таких головних правил-заповідей у спілкуванні:

• а) для вчителів:
  • 1. Навчально-виховний процес повинен будуватися на педагогічно вивіреному фундаменті відносин з учнями;
  • 2. Не можна будувати спілкування зі школярами лише "від себе" без урахування інтересів і прагнень самої дитини;
  • 3. Мотивація на уроці повинна бути чітко зорієнтована на конкретного учня або групу, а не безадресна ("взагалі");
  • 4. Спілкування на уроці не повинно обмежуватися лише повідомленням класу певної інформації. Потрібно при цьому організовувати взаємодію, вивчати особливості школярів, реалізовувати той чи інший педагогічний вплив;
  • 5. Потрібно враховувати психологічну атмосферу в класі й на цій основі будувати навчально-виховний процес;
  • 6. Уміти слухати дітей;
  • 7. Ураховувати настрій класу в ході спілкування з ним. На цій основі слід обирати відповідні форми й методи педагогічного впливу.
  • 8. Ураховувати ймовірність виникнення конфлікту в процесі спілкування, яка може бути наслідком некомпетентності педагога. У випадку конфлікту оперативно виправляти й нейтралізувати ситуацію. Досвідчений педагог володіє здатністю передбачення, а тому намічає заздалегідь можливі варіанти виходу з конфлікту;
  • 9. Потрібно бути максимально тактовним, доводячи учневі помилковість його позиції;
  • 10. Бути ініціативним і динамічним у спілкуванні з дітьми, тобто вміти енергійно й швидко встановлювати необхідний контакт зі школярами;
  • 11. У спілкуванні враховувати деякі індивідуальні особливості дівчаток класу, оскільки вони більш емоційні, а отже – більше вразливі;
  • 12. Уникати мовленнєвих штампів у спілкуванні з дітьми;
  • 13. Намагатися перемагати в собі негативне ставлення до окремих учнів класу. До всіх школярів повинно бути рівне, спокійне, неупереджене ставлення;
  • 14. Не критикувати безпідставно учнів. Така критика не діє, лише викликає негатив у відносинах. Критика повинна бути на основі фактів, справедливою й конструктивною;
  • 15. Частіше посміхатися дітям. Посмішка вчителя створює загальний сприятливий мікроклімат у класі;
  • 16. Від учителя на адресу класу частіше повинні звучати схвалення й заохочення. Це стимулює діяльність учнів;
  • 17. Діти повинні знати, як до них ставиться вчитель. Позитивне конструктивне ставлення педагога лежить в основі успішної навчальної діяльності;
  • 18. Постійно працювати над розвитком своєї комунікативної пам'яті, оскільки це дає змогу швидко відновлювати попередню ситуацію в спілкуванні з класом, відтворювати її емоційну атмосферу та ін.;
  • 19. Якщо потрібно провести індивідуальну бесіду з учнем, то слід добре продумати її стратегію й тактику;
  • 20. Варто пам'ятати, що школяра завжди хвилює ставлення до нього як до особистості, яка прагне самоутвердження та самореалізації;
  • 21. Потрібно враховувати періодичну наявність певних психологічних бар'єрів, які утруднюють роботу педагога в класі: через неуважність класу не реалізовано задум заняття, негативний у минулому досвід роботи з цим класом, негативна налаштованість на нього чи окремих учнів на основі інформації колег тощо;
  • 22. Важливість підтримки авторитету колег перед учнями, оскільки відсутність цього нерідко призводить до втрати і власного авторитету, тобто наявність у цьому випадку корпоративної солідарності;
• б) для батьків учнів:
  • 1. Не практикувати "бар'єр заклопотаності". Батьки нерідко дуже зайняті своїми справами й не мають часу (на їхню думку) для дітей. Неувага батьків спричиняє відчуження;
  • 2. Не бути в ролі "дорослих" перед дітьми, тобто не бажати (або не вміти) зрозуміти свою дитину, увійти в її психологічний світ через свій вік;
  • 3. У спілкуванні з дітьми не використовувати "бар'єр стереотипу". Це незнання вікових змін дитини, коли її вважають маленькою, непристосованою й наївною, якою й далі потрібно керувати;
  • 4. Не дотримуватися принципу "виховних традицій", тобто намагання у вихованні дітей використовувати ті форми, методи й засоби, які були в сім'ї їхніх батьків, тобто не враховувати зміни загальної ситуації, рівня поінформованості сучасних підлітків, їхнього загального розвитку;
  • 5. Відмовитися від прийому "дидактизму": на кожному кроці підкреслювати: "Роби так, а не так" тощо, оцінювати й фіксувати