Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Педагогічна майстерність

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Учитель і виховна робота

Ключові слова: національне виховання, структура виховного процесу, складники національного виховання, завдання національного виховання, принципи національного виховання, напрями національного виховання, класний керівник, права класного керівника, обов'язки класного керівника, основні функції класного керівника, програма вивчення учня ("Картка вихованості учня"), планова документація класного керівника, виховна робота класного керівника в навчально- вікових групах учнів, напрями діяльності класного керівника, співпраця класного керівника з батьками, класний керівник і педагоги школи. Форми виховної роботи класного керівника, засоби впливу класного керівника на учнів, аналіз результатів виховної роботи, світський характер виховання.

Завдання й структура національного виховання

"Скільки тисячоліть вона існує! Які славетні імена, які блискучі думки: Песталоцці, Руссо, Блонський! Скільки книг, скільки паперу, скільки слави! І в той же час порожнє місце, нічого немає, з одним хуліганом впоратись не можна, немає ані методу, ані логіки, ані інструменту", – ці слова в злу годину промовляє молодий педагог А. С. Макаренко.

Подібні слова (очевидно й не раз) спадають на думку кожному, хто присвятив себе вихованню молоді.

Потрібно, передусім, чітко уявляти зміст поняття "виховання".

Офіційна педагогіка протягом тривалого часу під ним розуміла "вплив на психологію вихованця" [15, с. 5]. Отже, оскільки виховання за такого підходу – це, насамперед, вплив педагога на дитину, то воно перетворилось в об'єкт маніпулювання авторитарного вчителя, у виникнення "бездітної", авторитарної педагогіки. Пізніше виховання визначається як "процес передачі суспільно-політичного досвіду від старших поколінь молодшим" [22, с. 7], як "суспільні відносини, у яких одні люди впливають на інших" [3, с. 21].

Серйозною поразкою авторитаристів потрібно вважати педагогіку співробітництва, яка виходила з розуміння взаємодії, її характеру як визначальної педагогічної проблеми.

Поставивши за мету побудувати цивілізоване демократичне суспільство на засадах гуманізму, потрібно чітко усвідомлювати, що відносини гуманістичного співробітництва і є метою, умовою його існування.

Це диктує потребу розроблення відповідної парадигми виховання, на основі якої й будуть реалізовуватися ці завдання у формуванні нової людини. Тому Україна зараз активно формує свою національну систему виховання.

Структура виховного процесу, як відомо, розкривається через єдність мети-змісту, тобто способів досягнення результату. У "Концепції національного виховання" (1994), "Концепції загальної середньої школи (12-річна школа)" (2001), "Національній доктрині розвитку освіти" (2002) національне виховання трактується як один із головних пріоритетів освіти, мета якого – виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних відносин, формування в неї потреби та вміння жити в громадянському суспільстві, духовності й фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, економічної, екологічної, правової культури.

Головними складовими частинами національного виховання є громадянське та патріотичне виховання.

Це передбачає залучення молоді до глибинних пластів національної культури й духовності, формування в неї національних світоглядних позицій, ідей, поглядів, переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури.

Воно здійснюється на всіх етапах навчання дітей і молоді, забезпечує всебічний розвиток, гармонійність та цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарувань, виховання громадянина, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору й діяльності.

У цих умовах діяльність школи повинна ґрунтуватися на засадах органічного поєднання національного й загальнолюдського. Домінантою виховного процесу стає виховання в учнів патріотизму Оновим змістовим наповненням. З одного боку, це виховання любові до рідного краю, свого народу, держави, відповідальності за їхнє майбутнє, з іншого – відкритість до сприймання різноманітних культур світу, освоєння фундаментальних духовних цінностей людства (гуманізму, культури миру, національного примирення, збереження природи).

При цьому школа України зберігає світський характер, який передбачає здійснення шкільного процесу на засадах наукових знань, без утручання в цей процес релігійних організацій, без залучення учнів до релігійної віри та її пропаганди в стінах школи.

Завдання національного виховання реалізовуються через систему таких основних виховних чинників:

  • • забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних і власних інтересів;
  • • відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації на "усередненого" вихованця;
  • • формування національної свідомості й людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;
  • • виховання правової культури, поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання й дотримання законів;
  • • забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу;
  • • формування мовної культури, оволодіння українською мовою;
  • • виховання духовної культури особистості й створення умов для вільного формування нею власної світоглядної позиції;
  • • утвердження принципів загальнолюдської моралі: правдивості, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчинностей;
  • • культивування кращих рис української ментальності – працелюбства, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любові до рідної землі;
  • • формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовки дітей до життя в умовах ринкових відносин;
  • • забезпечення повноцінного розвитку дітей і молоді, охорона та зміцнення їхнього фізичного, психічного й духовного здоров'я;
  • • формування соціальної активності та відповідальності особистості через уключення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних відносин;
  • • забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток естетичних потреб і почуттів;
  • • вироблення екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії її відносин із природою;
  • • прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;
  • • спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадської діяльності.

Виховання дітей і молоді в будь-якому регіоні України, у підсумку, має одні й ті самі стратегічні цілі, ґрунтується на одних і тих же принципах, теоретично-методологічних засадах. Водночас у процесі виховання повинні враховуватися регіональні й етнографічні особливості [18, с. 237-250].

Принципи національного виховання вихідні положення, що забезпечують реалізацію змісту, форм, методів виховання, оптимізують технологію організації виховного процесу як цілісної системи. Отже, це система вимог, яка охоплює всі аспекти виховного процесу, відображає результати виховної роботи.

Єдиного підходу до класифікації принципів національного виховання сьогодні немає. Аналіз позицій окремих авторів (С. Г. Карпенчук, Я. Б. Гнутель, Η. П. Волкова та ін.) і "Концепції національного виховання" дає можливість виділити природні, соціальні й духовні фактори, які впливають на формування особистості, а в їх рамках – такі принципи виховання:

  • 1. Єдність національного й загальнолюдського – це формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; володіння українською мовою, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, які населяють Україну, оволодіння надбаннями світової культури.
  • 2. Природовідповідність – це врахування багатогранної й цілісної природи людини; анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості дітей, підлітків, студентів. Лише комплексний підхід у виховному процесі з урахуванням усіх цих складників природи особистості дає змогу одержувати необхідний ефект у її формуванні.
  • 3. Культуровідповідність передбачає органічний зв'язок з історією всього людства й свого народу, його мовою, культурою, народним мистецтвом, забезпечення розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь, зв'язок виховання із життям.
  • 4. Гуманізація – це виховання гуманної особистості: щирої, людяної, доброзичливої, безкорисливої, милосердної; забезпечення поваги до особистості, розуміння її запитів, інтересів, створення умов для її самореалізації, вияву обдарованості.
  • 5. Демократизація передбачає ліквідацію авторитарності у вихованні, розвиток різноманітних форм співробітництва, визнання права людини на свободу, розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності.
  • 6. Активність, самодіяльність і творча ініціатива учнів передбачає поєднання педагогічного керівництва з ініціативою Й самодіяльністю дітей, утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення. При цьому різноманітна діяльність школярів (трудова, пізнавальна, художньо-творча) розвиває їхню соціальну активність, ініціативу. Цьому сприяє залучення учнівського колективу до планування справ, їх організації й проведення, оцінювання результатів.
  • 7. Безперервність і наступність. Це досягнення цілісності й наступності у вихованні. Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього та старшого віку неоднаковий. Тому важливі послідовність, узгодженість, планомірність педагогічних впливів, які підпорядковані загальним завданням, формам і методам виховання.
  • 8. Єдність навчання й виховання – це розвиток і формування особистості, опанування нею національної та світової культури на основі єдиного процесу, яке, в підсумку, передбачає сформованість світогляду й ідеалів людини.
  • 9. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Для педагога кожна дитина – неповторна творча особистість. Тому необхідне врахування її індивідуальних особливостей: фізичного розвитку, темпераменту, рис характеру, мислення, здібностей, інтересів, соціального й духовного в цій структурі показників. Спираючись на позитивне, вихователь одержує можливість усувати негативне в діяльності й поведінці школяра.
  • 10. Гармонізація родинного та суспільного виховання передбачає координацію зусиль школи, сім'ї й громадськості у вихованні підростаючого покоління. Розумні, стійкі та єдині вимоги цих ланок виховного впливу на дитину посилюють педагогічний вплив на неї, підвищують ефективність виховного процесу.
  • 11. Етнізація передбачає наповнення виховання національним змістом. Це створення можливості всім дітям навчатись у рідній школі, виховувати в них національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу, відтворення в дітях менталітету свого народу, їх виховання як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи попередніх поколінь.
  • 12. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини – це її свідомість у дії. При цьому важливо, щоб світогляд учня набув суб'єктивного характеру, став його переконаннями, поєднаними зі знаннями та практичними діями.
  • 13. Опора на позитивне. При цьому педагог повинен, виховуючи школяра, спиратися на його позитивні риси, вірити в його добрі наміри й прагнення. Зосередженість лише на негативних рисах характеру та поведінки деформує виховання, не сприяє формуванню позитивних рис особистості.
  • 14. Повага до особистості дитини, поєднання з розумною вимогливістю до неї – це стрижень, гуманність відносин між учителем й учнем. Виховне значення вимогливості в стимулюванні або гальмуванні певних учинків школярів. Вимоги можуть бути прямими й непрямими. Прямі вимоги мають бути позитивними, непрямі – позитивними (прохання, довіра, схвалення), негативними (осуд, погроза) і нейтральними (натяк, порада).

Розумна педагогічна вимогливість виключає приниження гідності учня, адміністрування, використання погроз, силових методів, поблажливість, потурання примхам дітей.

  • 15. Цілеспрямованість виховання – це формулювання мети, яка пізніше дає змогу бачити недоліки у виховній роботі й корегувати виховний процес.
  • 16. Саморозвиток, що випливає з природних умов, до яких належить, насамперед, природа самої особистості. Уперше цю ідею висуває Арістотель, пізніше – Я. А. Коменський. І. Г. Песталоцці на її основі створив теорію "виховання серця", тобто морального виховання. Український педагог О. В. Духнович переконував, що всі задатки людини мають тенденцію до саморозвитку.
  • 17. Науковість, на основі якого розвивається кожне цивілізоване суспільство. Потрібно формувати в дітей прагнення до знань, досліджень, експериментів, пропагувати знання про відомих представників науки, культури, мистецтва", які своєю діяльністю в економічній і духовній сферах забезпечують розвиток країни, кожної особистості зокрема.
  • 18. Європеїзм – це звернення до джерел класики, вершин науково- мистецького характеру, на цій основі – зростання кожної нації до рівня світових стандартів.
 
<<   ЗМІСТ   >>