Повна версія

Головна arrow Медицина arrow Протиінфекційні лікарські засоби

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Антибактеріальні засоби

Основні групи антибіотиків і принципи їх використання

АНТИБАКТЕРІАЛЬНІ ПРЕПАРАТИ (грец. anti – проти + bakteria – паличка) – лікарські засоби, які діють на бактерії. Їх поділяють на дві групи.

Перша – препарати невибіркової протимікробної дії, які згубно впливають на більшість мікроорганізмів (антисептики і дезінфекційні засоби).

Друга – вирізняється більш вибірковою дією на окремі види бактерій і великою широтою терапевтичної дії (хіміотерапевтичні препарати). У цій групі поєднуються антибіотики і синтетичні антибактеріальні препарати.

Термін "АНТИБІОТИКИ" має відношення до походження такого лікарського засобу. Антибіотики (грец. anti – проти + bios – життя) – це продукти життєдіяльності (або їхні синтетичні аналоги і гомологи) живих клітин (бактеріальних, грибкових, рослинного і тваринного походження), які вибірково пригнічують функціонування інших клітин – мікроорганізмів, пухлин тощо. Поділ антибіотиків на групи базується на виборі мішені (рецептора) дії цих лікарських засобів. Це можуть бути збудники інфекційних захворювань людини, різні види пухлин тощо. Адже існують антибіотики з антибактеріальною, протимікоплазмовою, протихламідійною, протиспірохетною, проти- протозойною, протигрибковою і протипухлинною активністю.

Традиційно антимікробні препарати поділяються на природні (власне антибіотики, наприклад, пеніцилін), напівсинтетичні (продукти модифікації природних молекул: амоксицилін, цефазолін, хінідин) і синтетичні (сульфаніламіди, нітрофурани, хінолони). Наразі такий розподіл втратив актуальність, оскільки окремі природні антимікробні лікарські засоби отримують шляхом синтезу (хлорамфенікол), а деякі препарати, які зазвичай називають антибіотиками (фторхінолони), де факте є синтетичними сполуками.

Добре відомим є поділ антимікробних препаратів, як і інших лікарських засобів, на групи і класи. Такий поділ має велике значення з точки зору розуміння спільності механізмів дії, спектра активності, фармакокінетичних особливостей, характеру небажаних реакцій тощо.

Антибіотики, що використовуються в медичній практиці, продукуються актиноміцетами (променистими грибами), цвілевими грибами, а також деякими бактеріями. Для здійснення раціональної антибіотикотерапії необхідне знання основних властивостей антибіотиків, груп антибіотиків, а також способи їх терапевтичного застосування.

Залежно від типу дії на мікробну клітину антибактеріальні засоби, власне, як і антибіотики, ділять на дві групи:

1.1. Основні групи антибіотиків і принципи їх використання

бактерицидні (пеніциліни, цефалоспорини, аміноглікозиди, рифампіцин, поліміксини й ін.);

бактеріостатичні (макроліди, тетрациклін, лінкоміцин, хлорамфенікол та ін.).

З урахуванням механізму дії антибактеріальні засоби поділяють на три основні групи:

  • 1. Інгібітори синтезу клітинної стінки мікроорганізму (пеніциліни, цефалоспорини, ванкоміцин, тейкопланін та ін.).
  • 2. Препарати, які порушують молекулярну організацію, функції клітинних мембран (поліміксин, ністатин, леворин, амфотерицин та ін.).
  • 3. Препарати, які пригнічують синтез білка і нуклеїнових кислот, зокрема інгібітори синтезу білка на рівні рибосом (хлорамфенікол, тетрациклін, макроліди, лінкоміцин, аміноглікозиди) та інгібітори РНК-полімерази (рифампіцин) і ін.

Тип дії на мікробну клітину і механізм дії окремих препаратів представлений у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Класифікація антибіотиків за механізмом дії

Бактерицидні

Бактеріостатичні

Інгібітори синтезу компонентів мікробної стінки

Інгібітори функції цитоплазматичної мембрани

Інгібітори синтезу білка та інгібітори ДНК-гідрази бактерій

Інгібітори синтезу білка і нуклеїнових кислот

β-лактами

Глікопептиди

Фосфоміцин

Поліміксини Граміцидин Циклосерин Протигрибкові антибіотики полієнового ряду

Азаліди Ансомакроліди (група рифампі- цину)

Фторхінолони

Макроліди

Лінкозаміди

Тетрациклін

Фузидин

Хлорамфенікол

За спектром протимікробноїдії антибіотики поділяють на такі групи:

  • 1. Препарати, які діють на грампозитивні бактерії і коки: природні пеніциліни, ізоксазолпеніциліни (оксацилін), лінкозаміди, ванкоміцин.
  • 2. Антибіотики, активні відносно грамнегативних бактерій: азтреонам, поліміксини.
  • 3. Антибіотики широкого спектра дії – активні відносно грампозитивних, грамнегативних бактерій: амінопеніциліни (ампіцилін), карбеніцил ін, цефалоспорини II–V поколінь, аміноглікозиди, хлорамфенікол, тетрациклін, макроліди, рифампіцини, карбапенеми (іміпенем та ін.).
  • 4. Протитуберкульозні антибіотики (стрептоміцин, рифампіцин, флориміцин) (див. відповідний розділ).
  • 5. Протигрибкові антибіотики (ністатин, леворин, гризеофульвін, амфотерицин В, кетоконазол, флюконазол та ін.).

Основні групи антибіотиків

1. Бета-лактамні антибіотики:

► пеніциліни (природні: бензилпеніцилін, феноксиметилпеніцилін, біцилін-1 та ін.; напівсинтетичні: ампіцилін, амоксицилін, метицилін, оксацилін та ін.);

► цефалоспорини (І покоління: цефазолін, цефалексин; II покоління: цефамандол, цефуроксим; III покоління: цефотаксим, цефтріаксон; IV покоління: цефепім, цефпіром); V покоління – цефтаролін, цефтобіпрол;

► моноциклічні бета-лактами (монобактами) (азтреонам, куромонам);

► карбапенеми (іміпенем/циластатин, меропенем, доріпенем, ертапенем).

  • 2. Аміноглікозиди (неоміцин, канаміцин, гентаміцин, амікацин).
  • 3. Макроліди (еритроміцин, азитроміцин, кларитроміцин).
  • 4. Поліміксини (поліміксин В, колістин).
  • 5. Тетрацикліни (тетрациклін, доксициклін, тайгециклін).
  • 6. Хінолони (Іпокоління (хінолони) – налідиксова кислота, піпемідова кислота; II-IV покоління (фторовані хінолонифторхінолони) – ципрофлоксацин, офлоксацин, левофлоксацин, спарфлоксацин, моксифлоксацин).
  • 7. Глікопептиди (гістоміцин, ванкоміцин, тейкопланін, оритаванцин, дальбаванцин).
  • 8. Лінкозаміди (лінкоміцин, кліндаміцин).
  • 9. Оксазолідинони (лінезолід).
  • 10. Амфеніколи (хлорамфенікол)
  • 11. Антибіотики інших груп (фузидин, рифампіцин, фосфоміцин, даптоміцин, спектиноміцин).
  • 12. Протигрибкові антибіотики (полієни – амфотерицин В, ністатин, леворин, натаміцин, мікогептин; інші- гризеофульвін).

При використанні бактерицидних антибіотиків лікувальний ефект настає через 1-2 дні, тривалість лікування – в середньому 7 днів. При застосуванні бактеріостатичних антибіотиків терапевтичний ефект настає через 3-4 дні і триває в середньому 10-14 днів.

Резервні антибіотики за однією або кількома властивостями поступаються основним антибіотикам (мають меншу активність або більш виражені побічні ефекти (ПЕ), більшу токсичність або характеризуються швидким розвитком резистентності до них мікроорганізмів), тому їх призначають лише при стійкості мікроорганізмів до основних антибіотиків або при несприйманні останніх.

Висока вибірковість дії антибіотиків на мікроорганізми при відносно малій їх токсичності стосовно макроорганізму пояснюється особливостями структурної і функціональної організації мікробних клітин. Клітинна стінка бактерій за хімічним складом принципово відрізняється від мембран клітин ссавців. Складається клітинна стінка бактерій з мукопептиду муреїну (містить N-ацетил-глюкозамін, N-ацетил-мурамову кислоту і пептидні ланцюжки, що включають деякі L- і D-амінокислоти). У зв'язку з цим речовини, що порушують її синтез (наприклад, пеніциліни), чинять виражену протимікробну дію і практично не впливають на клітини макроорганізму.

Певну роль виконує неоднакова кількість мембран, що оточують ті активні центри, з якими можуть взаємодіяти антибіотики. Так, на відміну від мікроорганізмів, у клітинах ссавців, крім загальної плазматичної мембрани, всі внутрішньоклітинні органели мають свої, іноді подвійні, мембрани. Важливе значення мають відмінності в хімічному складі окремих клітинних компонентів; відмінності є і в темпі зростання та розмноження клітин макро- і мікроорганізмів, а отже, і швидкості синтезу їх структурних матеріалів.

Фармакокінетика. При ентеральному введенні необхідно враховувати вплив їжі на процес всмоктування; препарати з помірною здатністю до всмоктування призначають натщесерце; ті, що добре всмоктуються, – після їди;

а) антибактеріальні засоби, що добре всмоктуються (понад 70 %): хлорамфенікол, тетрациклін (міноциклін і доксициклін), ентеральні форми цефалоспоринів, амінопеніциліни (амоксицилін, талампіцилін, бакампіцилін, півампіцилін), рифаміцини, фузидин, новобіоцин та інші.

При можливості (хворий може ковтати, немає блювання й інших порушень з боку ШКТ тощо) треба якомога раніше переходити на ентеральний шлях введення цих препаратів. Висока біозасвоюваність забезпечує близькість доз ентерального і парентерального введення антибіотика; мінімальну небезпеку появи небажаних ефектів з боку кишечника (диспепсичні розлади, дисбактеріоз), позитивний економічний ефект;

б) антибактеріальні засоби, що помірно всмоктуються (30-70 %): феноксиметилпеніцилін, оксацилін, ізоксазолпеніциліни, лінкоміцин, амідинопеніциліни (півамдиноцилін, бакамдиноцилін, ацидоцилін), амінопеніциліни (ампіцилін), карбоксипеніциліни (карфецилін, кариндацилін), макроліди (еритроміцин, олеандоміцин), тетрациклін (тетрациклін, окситетрациклін, метациклін), лінкозаміди й інші.

Ці препарати, як правило, не створюють високих концентрацій у тканинах і рідинах макроорганізму, тому їх краще використовувати при дуже високій чутливості до них інфекційного агента; при неважкій формі захворювання (низький ступінь інфікування); при локалізації осередків інфекції в досяжних місцях, погано захищених гістогематичними бар'єрами. Інакше ці препарати треба комбінувати з іншими антибіотиками;

в) антибактеріальні засоби, що погано всмоктуються (менше 30 %); цефалоспорини (крім цефалексину), бензилпеніцилін, уреїдопеніциліни, карбапенеми, монобактами, стрептоміцин, ванкоміцин, аміноглікозиди, глікопептиди, поліміксини, полієни (ністатин, леворин).

При прийомі цих препаратів всередину можна розраховувати тільки на їх місцевий ефект. Для отримання резорбтивного ефекту більшість з них застосовується і парентерально.

Слід звернути увагу, що біозасвоюваність антибіотиків у деяких випадках може істотно змінюватися. Вона залежить від таких чинників: 1) дотримання режиму прийому антибіотика стосовно їжі, оскільки багато препаратів руйнуються соляною кислотою; 2) характеру їжі і препаратів, що одночасно приймаються, оскільки деякі антибіотики утворюють комплекси з компонентами їжі, з антацидами, адсорбентами, і це знижує їх всмоктування; 3) характеру патології ШКТ (наприклад, всмоктування багатьох препаратів зменшується при целіакії, хворобі Крона, дизентерії, селективній ваготомії і, навпаки, збільшується при ахлоргідрії (для кислотолабільних антибіотиків); виразковій хворобі дванадцятипалої кишки без стенозу; 4) від лікарських форм і технології приготування ліків – іншими словами, від його біоеквівалентності.

До недавнього часу найчастішим шляхом введення антибактеріальних препаратів був внутрішньом'язовий. Останніми роками було створено велику кількість антимікробних засобів з високою біодоступністю і швидкістю настання ефекту при пероральному застосуванні. Це дозволяє часто взагалі відмовлятися від парентерального введення і значно знизити вартість лікування.

Біотрансформація більшості антибіотиків, призначених всередину, здійснюється в ШКТ; у печінці відбувається перетворення хлорамфеніколу і макролідів (еритроміцину й ін.), а в нирках – карбапенемів (іміпенему).

Головний шлях екскреції для більшості антибіотиків – нирки, тому при нирковій недостатності для цих препаратів потрібна корекція режиму дозування. При цьому лікар орієнтується на показник ендогенного креативну. Якщо кліренс ендогенного креатиніну менше 80 мл/хв (ниркова недостатність І-ІІ ст.), необхідно зменшити разову дозу і/або кратність призначення таких антибіотиків: аміноглікозидних, поліміксинів В і Е, карбоксипеніцилінів і уреїдопеніцилінів, цефалоспоринів І покоління (цефалоридину, цефалотину й ін.), тетрацикліну (окрім доксицикліну і міноцикліну), ристоміцину, глікопептидних препаратів, карбапенемів (при внутрішньовенному введенні) і монобактамів. Якщо кліренс ендогенного креатиніну менше 30 мл/хв (ниркова недостатність III ступеня), існує небезпека при застосуванні таких антибіотиків, як амінопеніциліни, цефалоспорини II і IV поколінь, амінопеніциліни, природні пеніциліни і карбапенеми (при внутрішньом'язовому введенні).

Слід підкреслити, що швидкість ниркової екскреції антибіотиків може зменшуватися при дегідратації, хронічній недостатності кровообігу, артеріальній гіпотензії, затримці сечі і т.п.

При необхідності санації сечі необхідно знати, що ефективність деяких антибіотиків залежить від pH сечі. Препарати, ефективні в кислому середовищі (pH 5,0-6,5): тетрациклін, пеніциліни, фосфоміцин, рифампіцини, поліміксини; у лужному середовищі (pH 7,5-8,5): макроліди, лінкозаміди, аміноглікозидні антибіотики, тому в першому випадку одночасно з антибіотиками треба призначати засоби, що знижують pH сечі, – аскорбінову кислоту, кальцію хлорид, амонію хлорид, аргінін гідрохлорид (еквівалентно прийому соляної кислоти) і сірковмісні амінокислоти, такі як метіонін (рівноцінно використанню сірчаної кислоти), надавати перевагу м'ясній дієті; у другому – підвищувати pH сечі за допомогою мінеральних вод, використовувати содовий напій (5-10 г натрію гідрокарбонату щоденно), приймати калію цитрат (3-6 г через б годин), діакарб, більше приділяти уваги рослинній дієті.

Ефективність таких антибіотиків, як цефалоспорини і хлорамфенікол, не залежить від реакції сечі.

Є антибіотики, що не вимагають корекції дози при нирковій недостатності будь-якого ступеня, але їх небезпечно використовувати при захворюваннях печінки: хлорамфенікол, макроліди, лінкозаміди, тетрациклін (доксициклін і міноциклін), фузидин, рифаміцини, ізоксазолпеніциліни, цефалоспорини III покоління. При печінковій недостатності лікар повинен орієнтуватися на концентрацію препарату в крові і клініку.

Наступним є знання конкретних особливостей хіміопрепарату.

Наприклад, у хворого з пневмонією виділено протей, високочутливий до нітрофурантоїну (фурадоніну). Тим не менш, цей препарат абсолютно не підходить для лікування в даній ситуації. Фурадонін в дуже високих концентраціях накопичується в сечі, проте концентрації його в плазмі крові невисокі і він погано проникає в легеневу тканину. Тому фурадонін, як і всі нітрофуранові похідні, застосовується тільки для лікування інфекцій сечового тракту.

Таким чином, даний принцип – знання фармакології і фармакокінетики хіміотерапевтичних препаратів.

МОЛЕКУЛЯРНА МАСА. Це надзвичайно важливий фармакологічний параметр. Виражається він у дальтонах. Пори мікробної клітини добре пропускають антибіотики з молекулярною масою до 400. Чим вища молекулярна маса антибіотика, тим гірше він проникає в мікробну клітину.

БІОДОСТУПНІСТЬ (ДОСТУПНІСТЬ). Цей термін відноситься переважно до хіміопрепаратів, що приймаються всередину. Виражається він у відсотках від прийнятої дози. Вказаний відсоток визначає, яка частина ліків надаватиме антимікробну дію. Це поняття не аналогічне терміну "всмоктуваність". Всмоктування завжди більше біодоступності. Іншими словами, біодоступність – та частина дози, прийнятої всередину, яка досягає системного кровотоку в активній формі.

Біодоступність визначається повнотою всмоктування у травному каналі, лікарськими взаємодіями в шлунково-кишковому тракті і, нарешті, метаболізмом у шлунково-кишковому тракті і в печінці (при першому проходженні). При захворюваннях печінки біодоступність може збільшуватися за рахунок розвитку внутрішньопечінкових шунтів, що зменшують швидкість метаболізму препаратів у печінці.

При внутрішньом'язовому або внутрішньовенному шляху введення біодоступність складає 100 %.

ЗВ'ЯЗУВАННЯ З БІЛКАМИ. Після надходження до системного кровотоку частина лікарського препарату зв'язується з білками (переважно з альбуміном), а частина перебуває у вільному стані.

Це співвідношення є надзвичайно важливим показником, який у багатьох випадках істотно впливає на ефективність лікування. По-перше, тільки не зв'язана з білками частина препарату (у тому числі й антибіотика) чинить біологічний вплив. По-друге, кількість вільного препарату може істотно мінятися під впливом різних чинників, наприклад, за рахунок його витіснення іншими сполуками з місць зв'язку з білком.

Збільшення вільної частини препарату приводитиме, з одного боку, до посилення біологічної дії, з іншого – до зростання токсичності. Так, прийом двох лікарських препаратів, які у високому ступені зв'язуються з білком або конкурують за одні і ті ж місця зв'язування, значно впливатиме на концентрації вільних препаратів, ефективність і токсичність кожного.

Наприклад, чітко встановлено, що багато хінолонів витісняють з місць зв'язування з білком непрямі антикоагулянти. Це супроводжується значним зниженням згортальної здатності крові, що вимагає зменшення дози антикоагулянтів. Важливо відзначити, що загальна концентрація препаратів, визначувана звичними хімічними методами, змінюватися не буде.

Крім того, співвідношення вільного і зв'язаного препарату може значно впливати на концентрацію в тканинах. Засоби, більшою мірою зв'язані з білками, гірше проникають у тканини, і навпаки. Тому, призначаючи два або кілька препаратів, завжди необхідно враховувати їх здатність зв'язуватися з білками плазми, особливо при лікуванні новонароджених і хворих з гіпопротеїнемією.

РОЗПОДІЛ. Не менш важливо також враховувати розподіл антибактеріальних препаратів, оскільки навіть висока чутливість виділеного збудника до хіміопрепарату не дає бажаного результату, якщо його концентрація в органах, уражених інфекцією, буде незначною.

ПЕРІОД НАПІВВИВЕДЕННЯ. Це час, за який максимальна концентрація в крові зменшується удвічі. Даний параметр залежить від фармакологічних особливостей препарату і величини дози (в нормальних умовах). При порушенні виведення, наприклад, при нирковій недостатності, час напіввиведення збільшується. Маса тіла не впливає на цей параметр.

Природно, що речовини з великим часом напіввиведення довше циркулюють у крові, отже, інтервал їх введення більший.

Важливим є врахування особливостей макроорганізму. Без цього неможлива адекватна антибіотикотерапія. Тому слід розглянути дане питання детальніше.

Вік. Вік хворого обов'язково повинен враховуватися при виборі хіміопрепаратів.

Кислотність шлункового соку. Як відомо, всмоктуваність багатьох ліків залежить від кислотності шлункового вмісту; вона, у свою чергу, пов'язана з віком. У дітей до 3 років кислотність шлункового соку менша, потім вона підвищується. Максимум її припадає на вік 20-30 років, після чого настає поступове зменшення.

Бета-лактамні антибіотики, що приймаються всередину, краще всмоктуються при низькій кислотності в шлунку. Деякі ліки, наприклад, слабкі кислоти (кетоконазол), краще всмоктуються при високому вмісті соляної кислоти в шлунку.

Функція нирок також змінюється з віком. Функція виділення нирок у новонароджених понижена і досягає рівня дорослих у віці 2-12 місяців. Тому у новонароджених період напіввиведення буде помітно більшим, що необхідно враховувати при дозуванні лікарських препаратів, які виділяються нирками.

З віком настає поступове фізіологічне зменшення швидкості клубочкової фільтрації. Таке явище зустрічається майже у всіх осіб старше 60 років. При цьому рівень сечовини і креатиніну в плазмі залишається в межах норми. На фоні вікового зменшення швидкості клубочкової фільтрації сповільнюється виведення тих антибіотиків, які виділяються нирками. Це може призвести, наприклад, до ото- або нефротоксичності при використанні аміноглікозидів.

Стан печінкових функцій. Багато антибіотиків у печінці піддаються біотрансформації. Деякі з них виділяються переважно з жовчю.

Майже у всіх довідниках про антибіотики вказується, що новонародженим хлорамфенікол і сульфаніламіди не призначаються через небезпеку гепатотоксичної дії. Печінка новонародженого недосконала. Хлорамфенікол (левоміцетин) у печінці – зв'язується з глюкуронідами. У новонароджених існує недостатність глюкуронілтрансферази, що призводить до накопичення в плазмі токсичних концентрацій незв'язаного хлорамфеніколу. Результатом є розвиток"сірого"синдрому; важкий колапс, нерідко зі смертельним закінченням.

Сульфаніламіди мають загальні активні центри зв'язування на сироваткових альбумінах з білірубіном. У новонароджених при призначенні сульфопрепаратів можливе значне підвищення непрямого білірубіну з розвитком білірубінової енцефалопатії.

Стан кісткової тканини. Тетрациклін не призначається у вагітних і дітей у віці до 8 років. Тетрациклін порушує процес утворення зубної емалі у дітей, а оскільки вони проникають через плаценту, то цей процес може початися ще внутрішньоутробно.

Крім тетрацикліну, у дітей не призначаються фторхінолони (ципро- флоксацин, пефлоксацин тощо). На тваринах доведено, що ця група препаратів викликає артропатії і порушення утворення хряща у молодняка.

На закінчення про вплив віку на вибір антимікробних препаратів слід зазначити, що алергійні реакції будь-якого типу частіше зустрічаються у немолодих хворих.

Генетичні аномалії. Серед генетичних аномалій, що впливають на вибір антимікробних засобів, одним із найбільш вивчених є дефіцит глюкозо-6- фосфатдегідрогенази (Г-б-ФДГ). Даний фермент, локалізований у мембрані еритроцита, впливає на її проникність. Особи з дефіцитом Г-б-ФДГ схильні до гемолітичних реакцій. Деякі речовини, зокрема сульфаніламіди, нітрофурани, хлорамфенікол, здатні блокувати Г-б-ФДГ. На фоні прийому цих препаратів дефіцит даного ферменту посилюється і розвивається гемоліз.

Цукровий діабет. Сульфаніламіди (особливо пролонгованої дії) і хлорамфенікол підсилюють гіпоглікемічний ефект похідних сульфанілсечовини (толбутамід, хлорпропамід і ін.), що потрібно враховувати при такій комбінації.

Інші аспекти. Цефалоспорини, хлорамфенікол, ізоніазид, налідиксова кислота, нітрофурантоїн. бензилпеніцилін, стрептоміцин і тетрациклін можуть обумовлювати хибнопозитивну реакцію виявлення глюкози в сечі. Ця реакція має місце при використанні методик, які ґрунтуються на реакції відновлення. При застосуванні глюкозооксидазної методики визначення глюкози в сечі помилка виключається.

У хворих на цукровий діабет, особливо з ангіопатіями, порушене всмоктування при внутрішньом'язовому введенні. Це необхідно враховувати і при необхідності користуватися внутрішньовенним шляхом введення антибіотиків.

Вагітність. Майже всі хіміопрепарати в тому чи іншому ступені проникають через плаценту. Це створює можливість негативної дії на плід.

Так, наприклад, описані випадки втрати слуху у дітей, матерям яких під час вагітності вводили стрептоміцин. Крім того, при використанні деяких антибактеріальних препаратів, наприклад, тетрацикліну, у вагітних частіше можливий розвиток некрозу печінки, панкреатиту, ниркової недостатності.

Доведено також, що сироваткові концентрації при лікуванні ампіциліном у вагітних менші, ніж у невагітних жінок. Це пояснюють швидшим виведенням і збільшенням (за рахунок плода) об'єму розподілу. Висновок: для досягнення терапевтичного ефекту у вагітних дози ампіциліну повинні бути великими. Цілком імовірно, що це може стосуватися й інших антибіотиків.

Серйозних досліджень про тератогенні впливи антибіотиків на плід у людини не проводилося. На підставі експериментів у тварин вважається, що пеніциліни (за винятком тикарциліну), цефалоспорини й еритроміцин тератогеністю не володіють і можуть застосовуватися у вагітних.

Грудне харчування. Більшість антибактеріальних препаратів виділяється з молоком матері, а деякі з них – у великих концентраціях. Це може призвести до появи ряду побічних ефектів у грудних дітей.

Наприклад, прийом навіть не дуже високих доз сульфаніламідів годуючою матір'ю може викликати у немовляти збільшення не зв'язаного з білком білірубіну і, як наслідок, – білірубінову енцефалопатію. У зв'язку з цим також дуже важливо враховувати особливості застосування хіміопрепаратів у годуючих матерів.

Стан функції нирок. З теоретичної і практичної точок зору стан печінки і нирок надзвичайно важливий при антибактеріальній терапії. Тому в анотації при описі кожного препарату вказується ступінь його біотрансформації в печінці і шляху виділення з організму. При використанні антибіотиків з високим рівнем печінкової біотрансформації можливе накопичення їх в організмі при порушенні функцій печінки. Також дуже важливий стан печінкових функцій, якщо головним шляхом виділення препарату є печінковий (з жовчю і калом). Такі засоби, як еритроміцин і його похідні, лінкоміцин, кліндаміцин, хлорамфенікол, виділяються з жовчю. Тому при захворюваннях печінки їх використовують з обережністю. Пильна увага до стану функцій печінки потрібна також при лікуванні метронідазолом, кетоконазолом, міконазолом, нітрофурантоїном, фузидієвою кислотою.

Існує й інший аспект. Деякі антибіотики (ампіцилін, нафцилін) у великих кількостях виділяються з жовчю, тому їх застосовують при інфекціях жовчовивідної системи. При механічній жовтяниці вони малоефективні, оскільки накопичення їх у жовчі стає недостатнім.

Нирки – головний орган виділення. Це повною мірою стосується антибактеріальних препаратів, більшість з яких виділяється нирками з сечею. Практично стан функції виділення нирок визначається за рівнем клубочкової фільтрації. Конкретні дані щодо корекції доз та інтервалів уведень наведені при описі кожного препарату.

 
<<   ЗМІСТ   >>