Повна версія

Головна arrow Екологія arrow Теорія систем в екології

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Закономірності функціонування екологічних систем

Структурно-функціональні рівні організації органічного світу

Повітря і вода, рослинність і ґрунти, звірі й птахи та інші живі організми утворюють взаємозв'язану і взаємозумовлену світову біосферу, яка підтримує все живе і яка, незважаючи на могутню життєздатність, складається з тендітних і надто вразливих систем, рівновага в яких дуже легко порушується. Природні системи досить різноманітні, вони складаються з величезної кількості різноорганізоваких, взаємозумовлених і взаємозамінних компонентів, які об'єднані безліччю прямих і зворотних зв'язків. Незважаючи на те, що системи досить різноманітні, їм притаманна низка спільних рис.

Щоб більш наочно розкрити суть процесів, що проходять у біосфері, розглянемо основні функції живої речовини: енергетичну, деструктивну, концентраційну і середовищеутворювальну.

Енергетична функція виконується насамперед рослинами, які в процесі фотосинтезу акумулюють сонячну енергію у вигляді різноманітних органічних сполук. За словами Вернадського, зелені хлорофілові організми є головним механізмом біосфери, який уловлює сонячний промінь і створює фотосинтезом хімічні тіла – своєрідні сонячні консерви, енергія яких надалі є джерелом дієвої хімічної енергії біосфери, а значною мірою – всієї земної кори.

Енергія, що акумулюється рослинами і перетворюється в енергію хімічних зв'язків, розподіляється всередині екосистеми між тваринами у вигляді їжі. Частково енергія розсівається, а частково накопичується у відмерлій органічній речовині й переходить у викопний стан. Так утворилися поклади торфу, кам'яного вугілля, нафти та інших паливних корисних копалини. У зв'язку з тим, що рослини є головним джерелом енергії для інших живих істот, то їх збереження є запорукою збереження життя на нашій планеті. Саме тому сьогодні особливо гостро стоїть питання вирішення проблем опустелювання та знеліснення. Кількість енергії Сонця, що потрапляє на Землю, можна вважати сталою величиною, а зменшення первинної біомаси внаслідок знеліснення та опустелювання призводить до пропорційного скорочення популяцій інших видів унаслідок нестачі їжі. Зараз ця недостатність приросту біомаси ще компенсується накопиченим надлишком первинної продукції, хоча саме з цієї причини зараз зникли і зникають види живих істот і скорочується біологічне різноманіття біосфери.

Деструктивна (руйнівна) функція полягає в розкладанні, мінералізації мертвої органічної речовини, хімічному розкладанні гірських порід залученні мінералів, що утворилися, в біотичний кругооборот.

Мертва органічна речовина розкладається до простих неорганічних сполук (вуглекислого газу, води, сірководню, метану, аміаку і т. д.), які знову використовуються в початковій ланці кругообороту. Цим займається спеціальна група організмів – редуценти.

Особливо потрібно наголосити на хімічному розкладанні гірських порід. Завдяки живій речовині біотичний кругооборот поповнюється мінералами, що вивільняються з літосфери. Піонери життя на скелях – бактерії, синьо-зелені водорості, гриби та лишайники – чинять на гірські породи сильну хімічну дію розчинами цілого комплексу кислот – вугільної, азотної, сірчаної і різних органічних. Розкладаючи з їх допомогою ті або інші мінерали, організми вибірково вилучають і включають у біотичний кругооборот найважливіші поживні елементи – кальцій, калій, натрій, фосфор, кремній, мікроелементи. Наприклад, пліснявий грибок у лабораторних умовах за тиждень вивільняє з базальту 3 % кремнію, що міститься в ньому, 11 % алюмінію, 59 % магнію, 64 % заліза.

Загальна маса зольних елементів, шо включаються щорічно до біотичного кругообороту лише на суші, становить близько 8 млрд тонн. Це у декілька разів перевищує масу продуктів виверження всіх вулканів світу протягом року. Завдяки життєдіяльності організмів-деструкторів створюється унікальна властивість ґрунтів – їх родючість.

Концентраційна функція полягає у вибірковому накопиченні під час життєдіяльності організмів атомів речовин, розсіяних у природі. Здатність концентрувати елементи з розбавлених розчинів – це характерна особливість живої речовини. Найбільш активними концентраторами багатьох елементів є мікроорганізми. Наприклад, у продуктах життєдіяльності деяких із них порівняно з природним середовищем вміст марганцю збільшений у 1200000 разів, заліза – в 65000, ванадію – в 420000, срібла – в 240000 разів і т. д.

Морські організми активно концентрують розсіяні мінерали для будування своїх скелетів або покривів. Існують, наприклад, кальцієві організми (молюски, корали, моховатки, голкошкірі, вапняні водорості тощо) і кремнієві (діатомові водорості, кремнієві губки, радіолярії). Особливо потрібно звернути увагу на здатність морських організмів накопичувати мікроелементи, важкі метали, зокрема отруйні (ртуть, свинець, миш'як), радіоактивні елементи. їх концентрація в тілі безхребетних і риб може в сотні тисяч разів перевищувати вміст у морській воді. Завдяки цьому морські організми корисні як джерело мікроелементів, але разом з тим вживання їх у їжу може загрожувати отруєнням важкими металами або бути небезпечним у зв'язку з підвищеною радіоактивністю. Антропогенні забруднення також накопичуються в тілах різних організмів, передаються по трофічному ланцюгу, де з кожним рівнем їх концентрація збільшується навіть до летальної для консументів вищого порядку.

Середовищеутворювальна функція полягає в трансформації фізико- хімічних параметрів середовища (літосфери, гідросфери, атмосфери) в умови, сприятливі для існування організмів. Можна сказати, що вона є сумісним наслідком усіх розглянутих вище функцій живої речовини: енергетична функція забезпечує енергією всі ланки біологічного кругообороту; деструктивна і концентраційна сприяють вилученню з природного середовища і накопиченню розсіяних, але життєво важливих для організмів елементів.

Середовищеутворювальні функції живої речовини створили і підтримують у динамічній рівновазі баланс речовини та енергії в біосфері, забезпечуючи стабільність умов існування організмів, зокрема людини. Разом з тим жива речовина здатна відновлювати умови незаселені, порушені внаслідок природних катастроф або антропогенної дії.

Унаслідок цієї функції в географічній оболонці відбулися такі найважливіші події: був перетворений газовий склад первинної атмосфери; змінився хімічний склад вод первинного океану; утворилася товща осадових порід у літосфері; на поверхні суші виник родючий ґрунтовий покрив (також родючі води океану, річок та озер).

Якщо живу речовину розподілити на поверхні Землі рівним шаром, його товщина становитиме всього 2 см. За такої незначної маси організми здійснюють свою планетарну роль за рахунок дуже швидкого розмноження, тобто дуже енергійного кругообороту речовин, пов'язаного з цим розмноженням.

Маса живої речовини, що відповідає даному моменту часу, ледь зіставляється з тією грандіозною її кількістю, що виконувала свою роботу впродовж мільярдів років існування організмів. В. І. Вернадський вважав, що вся маса живої речовини, відтвореної за час існування біосфери, багато разів перевищує масу земної кори. На земній поверхні немає хімічної сили, що більш постійно діє, а тому і могутнішої за своїми кінцевими наслідками, ніж живі організми, взяті в цілому. Глини, вапняки, доломіт, бурі залізняки, боксити – це все породи біогенного походження. Нарешті, властивості природних вод, солоність Світового океану і газовий склад атмосфери визначаються життєдіяльністю живих істот.

Жива речовина в біосфері, взаємодіючи з навколишнім середовищем, пристосовуючись до нього і перетворюючи довкілля має певну структурно- функціональну організацію. На думку багатьох вчених, світ організований у вигляді ланцюжка, що складається з ланок зростаючої складності. Ця послідовність починається з елементарних частинок, з яких складається атом, іде до молекул, клітин і поширюється до складних індивідуумів (табл. 2.1).

Таблиця 2.1 – Рівні організації органічного світу

Основна група

Рівень

Приклад

Біологічні

мікросистеми

Молекулярний

(молекулярно-генетичний)

Органічні молекули білків, жирів та вуглеводнів (макромолекули), РИК, ДНК, АТФ і т. д.

Субклітинний

Органели клітин: рибосоми, метахондрії, лізосоми і т. д.

Клітинний

Клітини рослин та тварин

Біологічні мезосистеми

Тканинний

Нервова тканина, м'язова, кісткова і т. д.

Органний

Печінка, серце, легені і т. д.

Організмовий

Індивідуум, організм

Біологічні

мікросистеми

Популяційно-видовий

Стадо, зграя, плем'я

Біоценотичний

Фітоценоз, зооценоз, біом і т. д.

Екосистемний

Біосфера (глобальна екосистема)

Одиниці одного рівня організації є частинками, з яких утворюється наступний вищий рівень. Молекули, об'єднуючись, утворюють клітини, клітини утворюють тканини та органи, які, у свою чергу, утворюють багатоклітинні організми, організми утворюють надорганізмові системи: види, популяції, біоценози, біогеоценози. Живе на нашій планеті – це окремі організми, особини. Кожен організм, з одного боку, складається з одиниць підпорядкованих йому рівнів організації (органів, клітин, молекул), з іншого – сам є одиницею, що входить до складу надорганізмових біологічних макросистем (популяцій, видів, біоценозів, екосистем, біосфери).

На всіх рівнях життя (організмовий, популяційний, екосистемний) спостерігаються певна впорядкованість, обмін речовин, енергії, інформації та ін. Завдяки обміну речовин та енергії встановлюється єдність живого із середовищем.

Ієрархія біосистем

Рисунок 2.1 – Ієрархія біосистем

Розподіл біосистем на рівні (ступені) доволі умовний, оскільки кожен рівень інтегрований, тобто взаємозв'язаний із сусідніми рівнями у функціональному сенсі. Дійсно, клітини (окрім одноклітинних) не можуть функціонувати поза тканинами, тканини – поза органами, органи – поза організмом, окремі організми – поза популяцією, популяції не можуть існувати поза співтовариствами та екосистемами.

Найважливіший наслідок ієрархічної організованості живої природи полягає в тому, що при переході від нижчих підсистем до більших, у цих більших систем виникають принципово нові якості, властивості й закони їх функціонування, яких не було на попередньому рівні і які не можуть бути передбачені на підставі властивостей підсистем нижчого порядку.

При кожному об'єднанні підмножин в нову множину виникає принаймні одна нова якість або властивість. Цей принцип в екології називається принципом емерджентності (від англ, emerdgent – те, що несподівано виникає). Наприклад, властивості води не можуть бути передбачені на підставі властивостей кисню і водню. Щодо живої природи принцип емерджентності полягає в тому, що біологічні системи володіють властивостями, які не можна звести до суми властивостей складових їх підсистем. З принципу емерджентності випливає вибір підходу у вивченні екологічних систем.

Науці відомі два різні підходи і способи мислення у вивченні складних систем:

  • холістичний (від гр. holos – весь, цілий), при якому система вивчається в її цілісності, досліджуються загальні для системи, системні функції та закони;
  • редукціоністський (від лат. reductio – зведення складного до простого), або мерологічний (від гр. meros – частина), при якому система вивчається шляхом детального аналізу все більш і більш дрібних підсистем, їх функцій і законів.

Людина від природи володіє схильністю до редукціоністськогу складу мислення, тобто людині властиве виявлення одиничних, простих причинно- наслідкових зв'язків і простих функціональних залежностей типу "причина – наслідок". Цим, зокрема, пояснюється складність вивчення процесів у біосфері, де спостерігаються багатопараметричні процеси, багаторівневі зворотні зв'язки, замкнені цикли, колообіги речовини та енергії, де наслідок е одночасно й причиною багатьох явищ.

Отже, кожен рівень організації живої матерії потребує самостійного вивчення (рис. 2.2).

Схема структурно-функціональних зв'язків між основним

Рисунок 2.2 – Схема структурно-функціональних зв'язків між основним" рівнями організації живого

Організмовий рівень організації характеризується великою кількістю функцій, однак із загальиоекологічних позицій найважливішою з них є розмноження і насичення простору живою речовиною, відтворення життєвого субстрату, постійний процес синтезу й деструкції, розгортання і мотичного кругообігу та ускладнення біосфери. До підпорядкованих систем цього рівня, чи ступенів його організації, належать доклітинні, одноклітинні та багатоклітинні організми, системи, які є структурними блоками високоорганізованих багатоклітинних істот (макромолекулярна, органельна, клітинна, тканинна, органна) або їх функціональні системи (кровоносна, нервова, травна, ендокринна, опорна, рухова та інші).

Основна функція популяційного рівня організації – це формування в певному ареалі (зайнятому однією популяцією) такого населення виду, яке за структурою та життєвими особливостями найбільше відповідає середовищу його існування; пристосовування популяції до біотичних та абіотичних компонентів тих екосистем, у яких вона є структурним блоком. Так, один біологічний вид унаслідок пристосування до факторів середовища, що закріплюються у фенотипі, може бути представлений декількома різними популяціями, тому популяція є елементарною еволюційною структурою, а процес історичного розвитку популяцій у ряді їх послідовних поколінь аж до утворення нового виду називають мікроеволюцією.

На екосистемному рівні організації реалізується третя найважливіша функція живих систем – безперервний обмін речовиною, енергією та інформацією між усіма живими її компонентами та середовищем їх існування. Кругообіг речовин і трансформація енергії в екосистемах будь-якої просторової чи функціональної складності здійснюється завдяки тісній взаємодії організмів різних трофічних груп між собою та з навколишнім середовищем. Підпорядкованими системами цього рівня організації, його внутрішніми ступенями є консорції, біогеоценози, ландшафтні, провінційні, біомні, материкові, морські екосистеми, аж до біосфери включно.

Екосистема – основна одиниця біосфери, що є об'єктом вивчення екології. Цей термін запровадив англійський біолог А. Тенслі у 1935 році. Екосистема – це просторова система, що охоплює історично сформований комплекс живих істот, пов'язаних між собою трофічними зв'язками, та неживих компонентів середовища їх існування, які залучаються в процесі обміну речовин та енергії. У кожній екосистемі відбуваються кругообіг речовин та обмінні енергетичні процеси.

Кожна екосистема складається з біоценозу та біотопу.

Біотоп – це ділянка поверхні землі з більш-менш однотипними умовами існування (ґрунтом, мікрокліматом тощо).

Біоценоз – це історично сформована сукупність рослин, тварин та мікроорганізмів, що населяє біотоп. Відповідно до цього кожний біоценоз складається з фітоценозу (угруповання рослин), зооценозу (угруповання тварин) та мікробіоценозу (угруповання мікроорганізмів) (рис. 2.3).

Екосистема може бути різних розмірів і складності. Наприклад, можна говорити про екосистему лісу в цілому і про екосистему окремого пенька.

Взаємодія організмів в екосистемі надзвичайно складна. Взаємодія біоценозів з біотопами відбувається через речовинно-енергетичний обмін. Для кожної екосистеми характерний свій біологічний кругообіг речовин, що здійснюється внаслідок існування в екосистемах трофічних ланцюгів (ланцюгів живлення).

Структура екосистеми за Μ. Ф. Реймерсом

Рисунок 2.3 – Структура екосистеми за Μ. Ф. Реймерсом

Наприклад, у водоймах фітопланктон поїдається зоопланктоном, останній – дрібного рибою, що є здобиччю великих риб – хижаків, які, у свою чергу, споживаються людиною. Мова йде про певні угруповання рослин, тварин і мікроорганізмів, які взаємодіють один з одним і з навколишнім середовищем. Дуже великі наземні екосистеми називають біомами. Наприклад, ліси помірного поясу, пустелі, хвойні ліси, савани тощо. Кожний біом містить у собі цілий ряд менших за розмірами взаємозв'язаних одна з одною екосистем. Одна з них може бути великою – площею в декілька мільйонів квадратних кілометрів, інша – невеликою галявиною. Важливо те, що кожну екосистему можна визначити як більш-менш своєрідне угруповання рослин і тварин, які взаємодіють одне з одним і з довкіллям.

Щоб вияснити цілісність біосфери, необхідно з'ясувати, як вона функціонує. Оскільки біосфера складається з безлічі екосистем, необхідно знати їх структуру. В кожній екосистемі є два основні компоненти: організми, з одного боку, і фактори неживої природи – з іншого. Таку сукупність організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів) називають біотою (від лат. bio – життя) екосистеми. Шляхи взаємодії різних категорій організмів – це її біотична структура; неживі (хімічні й фізичні) фактори навколишнього середовища називають абіотичними.

Незважаючи на велику різноманітність екосистем – від пустель до тундри, всім їм, на думку екологів, властива приблизно однакова біотична структура. Іншими словами, всі вони містять одні й ті самі категорії організмів, які подібно взаємодіють у всіх екосистемах. Це такі категорії: продуценти, консументи, редуцента, які виконують розглянуті вище функції живої речовини.

Одна з причин, що викликає різноманітність екосистем (біоценозів) у природі, – це своєрідність абіотичних умов кожного регіону (зміна кліматичних факторів за поясами, а також неоднорідність рельєфу).

Таким чином, незважаючи на різноманітність екосистем, всі вони мають спільні риси.

Щодо трофічної структури екосистему можна розділити на два яруси (за Ю. Одумом):

  • 1) верхній автотрофний ярус, або "зелений пояс", який утворюють рослини або їх частини, що містять хлорофіл, де переважають фіксація енергії світла в енергію хімічного зв'язку органічних молекул, використання простих неорганічних сполук і накопичення складних органічних сполук;
  • 2) нижній гетеротрофний ярус, або "коричневий пояс" ґрунтів і опадів, речовин, що розкладаються, коріння і т. д., у якому переважають використання, трансформація і розкладання складних сполук.

З біологічної точки зору у складі екосистеми зручно виділяти такі компонента:

  • 1) неорганічні речовини (С, N, С02, ЩО і ін.), що включаються в кругооборота;
  • 2) органічні сполуки (білки, вуглеводи, ліпіди, гумусові речовини і т. д.), що зв'язують біотичну та абіотичну частини;
  • 3) повітряне, водне і субстратне середовище, що містить кліматичний режим та інші фізичні чинники;
  • 4) продуценти, автотрофні організми, переважно зелені рослини, які можуть синтезувати їжу з простих неорганічних речовин;
  • 5) макроконсументи, або фаготрофи – гетеротрофні організми, переважно тварини, що живляться іншими організмами або рештками органічної речовими;
  • 6) мікроконсументи, сапротрофи, деструктори, або осмотрофи – гетеротрофні організми, здебільшого бактерії та гриби, які одержують енергію або шляхом розкладання мертвих тканин, або шляхом поглинання розчиненої органічної речовини, що виділяється мимоволі, або вилученої сапротрофами з рослин та інших організмів.

Для функціонування екосистеми і підтримання її структури необхідна взаємодія трьох основних компонентів, а саме співтовариства, потоку енергії і кругообороту речовин.

За масштабами екосистеми поділяються на мікроекосистеми, мезоекосистеми і глобальні екосистеми.

У мікроекосистемах невеличкі, тимчасові біоценози, що називаються синузіями, перебувають в обмеженому просторі. До таких екосистем належать трухляві пеньки, мертві стовбури дерев, мурашники тощо. Синузія – просторово й екологічно обумовлена частина фітоценозу, що відображає внутрішньоценотичну асоційованість, або "субфітонснот". Досить вдалими е визначення В. М. Сукачова та А. Л. Шеннікова "синузії – структурні частини фітоценозу, обмежені в просторі або часі (займають певну екологічну нішу), які відрізняються одна від іншої у морфологічному, флористичному, екологічному і фітоценотичному відношенні". Термін "синузія" запровадив у 1917 р. Б. Рюбель. проте почав активно пропагуватися X. Гамсом з 1918 р., який виділяв три порядки синузій.

Найбільш поширеними серед екосистем є мезоекосистеми, або біогеоценози, в яких біоценози займають однотипні ділянки земної поверхні з однаковими фізико-географічними умовами і межі яких, як правило, збігаються з межами відповідних фітоценозів.

Макроекосистеми охоплюють величезні території чи акваторії, що визначаються характерним для них макрокліматом і відповідають цілим природним зонам. Біоценози таких екосистем називаються біомами. До макроекосистем належать екосистеми тундри, тайги, степу, пустелі, саван, листяних і мішаних лісів помірного поясу, субтропічного і тропічного лісів, а також морські екосистеми. Прикладом глобальної екосистеми є біосфера нашої планети.

За ступенем трансформації людською діяльністю екосистеми поділяються на природні, антропогенні та антропогенно-природні.

Лісові насадження, луки, ниви – все це антропогенно-природні екосистеми, які хоча й складаються майже виключно з природних компонентів, однак створені та регулюються людьми.

До антропогенних екосистем належать екосистеми, в яких переважають штучно створені антропогенні об'єкти і в яких, крім людей, можуть існувати лише окремі види організмів, що пристосувалися до цих специфічних умов. Прикладом таких антропогенних екосистем є міста, промислові вузли, села (в межах забудови), кораблі тощо.

У зв'язку з трансформацією значної частини природних екосистем в антропогенно-природні та антропогенні предметна сфера екології в наш час значно розширилася. До найбільш актуальних завдань сучасної екології за Г. О. Бачинським належать:

  • • розроблення докладної типологічної і таксономічної класифікації екосистем;
  • • вивчення функціональної структури та метаболізму екосистем усіх типів і таксономічних рівнів від макроекосистеми до біосфери;
  • • визначення головних факторів, що забезпечують динамічну рівновагу різнотипних екосистем;
  • • установлення основних закономірностей взаємодії суміжних та більш віддалених екосистем між собою;
  • • дослідження характеру реакції різноманітних екосистем на різні види антропогенних навантажень і вивчення закономірностей перетворення природних екосистем в антропогенно-природні та антропогенні.

У системах описаних трьох рівнів організації – організмового, популяційного та екосистемного – відбуваються всі біохімічні, фізіологічні, біогеоценотнчні, біофізичні, біогеохімічні та інші процеси, шо характеризують саму суть життя, існування та еволюції біосфери. За межами біотичних систем цих рівнів життя не існує.

Характерною особливістю згаданих рівнів с й те, що вони мають не лише ієрархічне, а й мережеве підпорядкування. Останнє підтверджує правильність висновку В. І. Вернадського про те, що всі ці рівні є первісними і всі вони формувалися на планеті одночасно, тобто надорганізмові системи організації такі древні, як саме життя. Воно також засвідчує, що будь-який організм може існувати в природі лише за умови його перебування у складі певної екосистеми займаючи в ній певну екологічну нішу, завойовану в боротьбі за існування, виконуючи визначену роботу в цілісній системі трансформації речовин та енергії й знаходячись у тісних функціональних зв'язках з іншими компонентами цієї системи.

Мережевий тип взаємовідносин відображає й те, що, з одного боку, в складі екосистем не обов'язково повинні знаходитися цілі популяції видів рослин чи тварин. V малих екосистемах, наприклад біогеоценозах, можуть бути представлені лише групи особин (родини, стада, ценопопуляції) чи поодинокі особини. З іншого боку, окремо взята особина – це також елементарна екосистема – консорція, з усіма її симбіотичними, паразитичними, мутуалістичними, топічними чи іншими консортами і своїм мікросередовшцем.

Що ж стосується структурних ступенів екосистемного рівня організації живого, то це питання в науковій літературі ще слабо висвітлене. Немає класифікації екосистем, на підставі якої можна було б підійти до виділення згаданих ступенів. Без них неможливо розкрити складності будови біосфери, взаємозв'язків між її підсистемами і структурними компонентами.

На думку М. А. Голубця, доцільно вирізняти хоча б такі основні ступені організації екосистем:

  • 1) консорційні екосистеми – найменші екологічні системи, центральним організатором яких є автотрофний або гетеротрофний організм, з яким функціонально трофічними, топічними, фабричними і форичними зв'язками поєднані інші живі істоти разом із освоєним ними абіотичним середовищем (наприклад, консорція смереки, черешні, дикої свині тощо);
  • 2) парцелярні екосистеми (екосистеми розмірів біогеоценотичної парцели, за Дилісом, 1978), тобто структурної частини біогеоценозу, яка вирізняється за радіальним складом і будовою деревного, чагарникового, трав'яного і мохового ярусів, будовою ґрунтових горизонтів тощо) і специфікою радіально спрямованого матеріально-енергетичного метаболізму (синтезу, відмирання, опаду і розкладання органічної речовини, перерозподілу світла, тепла і вологи, накопичення органічної маси тощо);
  • 3) біогеоценози – екосистеми в межах фітоценозів, крім того, їх різноманіття і просторове розташування досконало відображають плани лісовпорядкування чи великомасштабні геоботанічні карти;
  • 4) ландшафтні екосистеми – сукупність біогеоценозів на певній спорідненій території, між якими існують генетичні, історичні чи функціональні зв'язки, наприклад екосистеми невеликих річкових басейнів або частин басейнів великих рік, гірських хребтів або гірських схилів, фізико-географічних, геоботанічних чи агроґрунтових районів тощо;
  • 5) провінційні екосистеми – територіальне поєднання ландшафтних екосистем, яке за своїми латеральними межами збігається з геоботанічними провінціями;
  • 6) біомні екосистеми – територіальне поєднання провінційних екосистем, яке за своїми латеральними межами збігається з геоботанічними областями чи наближається до меж фізико-географічних зон;
  • 7) материкові та океанічні екосистеми.,
  • 8) загальнопланетна екосистема – біосфера.

Зі ступенями організації екосистем пов'язана низка найрізноманітніших теоретичних питань, передусім їх генезису, структурно-функціональної організації, корисних для людини функцій, антропогенної динаміки, можливостей управління процесами тощо. Не менш важливими є прикладні проблеми, зокрема можливості експлуатації їх природних ресурсів і використання корисних функцій, збереження сприятливого для людини довкілля, оптимізація структури і функціональних ознак, збереження біорізноманітності, підвищення естетичної цінності, оздоровчого значення і захисної ролі, забезпечення стійкості, стабільності й сталого розвитку тощо.

І цей перелік, і попередньо наведені дані свідчать про те, що системи екосистемного рівня організації живого та пов'язані з ними теоретичні й практичні проблеми є всеосяжними, стосуються різних сфер життя людини, найсучасніших і найактуальніших аспектів її наукової і виробничої діяльності.

 
<<   ЗМІСТ   >>