Повна версія

Головна

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Телевізійний виступ як творчість і технологія

Ведучий є обличчям певного телевізійного каналу, безпосереднім організатором конкретної програми і тому одним з важливих завдань творчої групи є створення відповідних умов для його плідної роботи.

Однак і ведучий повинен розуміти, що його екранний виступ є лише кінцевим результатом величезної підготовчої праці телевізійників різного фаху і саме від нього значною мірою залежать і загальний успіх, і загальна невдача програми.

В останній рік навчання окремі складники підготовки студентів слід інтегрувати в реальний простір підготовки телевізійної програми.

Лекційний матеріал на цьому етапі повинен стати своєрідним "зануренням" у телевізійну технологію, розповіддю про реалії телебачення на підставі досвіду викладача. Така розповідь і складає зміст наступної теми.

Творчість і технологія телебачення

Отже, уявімо собі роботу телевізійного каналу: він займає значні площі, на яких розташовані павільйони, гримерні й костюмерні кімнати, редакторські відділи, рекламні й програмні служби, ефірні апаратні, виробничо-технічні підрозділи, монтажний комплекс, засоби трансляції ефірного сигналу і, як ви розумієте, ще безліч неперерахованих елементів величезного механізму, котрий обертається задля того, щоб у якусь визначену програмою мить на екрані вашого телевізора з'явився диктор, або ведучий програми.

На одній-єдиній людині, котра з'являється в кадрі, схрещуються інтереси і результат зусиль десятків, а то й сотень людей. Міра успіху і помилок ведучого множується на кількість глядачів, а їх можуть бути мільйони, що в мить ефіру чекають на зустріч.

Підготовка ведучого до екранного виступу відбувається в тісній співпраці з редактором і режисером відповідної телевізійної програми.

Але ще задовго до початку безпосереднього мовлення формується стилістика середовища, у якому пройде екранний виступ.

- середовище екранного виступу

Якщо програма записується в студії, творча група визначається з оформленням павільйону, його технічним забезпеченням, випрацьовує стиль майбутньої програми, якому повинна відповідати і постать ведучого.

Для запису програми поза студією обираються відповідні інтер'єри та натурні об'єкти, які за своїм змістом та атмосферою відповідають змісту і драматургічному баченню майбутньої програми.

Організація чи вибір органічного середовища передбачає орієнтацію творчої групи в багатьох різноманітних чинниках. Одним з найважливіших є фон, на якому диктор, або ведучий сидить за столом, стоїть чи рухається – за будь-яких обставин фізична фігура диктора проектується на фон і залежить від вертикалі й горизонталі кадру.

Варіантів фону може бути кілька:

1) фон розмитий (умовний).

На такому фоні контур ведучого залишається домінантним, увага глядача не розпорошується і стежити необхідно лише за тим, щоб колір костюма й аксесуарів не збігався з фоном;

2) фонконкретне статичне зображення.

За цих умов необхідно стежити, щоб масштабність предметних деталей фонового зображення не вступала в конфлікт з масштабом фігури ведучого.

У цьому випадку, крім масштабу деталей фону, необхідно звертати увагу на світлові акценти, знову ж дотримуючись домінанти ості фігури ведучого;

3) фон кінетичний.

Коли зображення на фоні рухається, необхідно бути дуже уважним до співвідношення напрямків руху об'єктів фону та їх динаміки.

Загалом, в умовах рухливого фону збільшується небезпека відволікання уваги глядача від постаті ведучого, насамперед, коли рух з площинного дрібноелементного перетворюється на акцентний рух окремих частин зображення.

Можна вважати не просто недоліком, а помилкою використання фону з кінетичними елементами, коли ці елементи відтягують на себе увагу глядача.

Наприклад, активні циклічні рухи малюнка з аритмічними періодами, з активними кольорами, з конфліктуючими кольорами, з періодичною яскравістю, лінійними рухами, рухами вздовж осі об'єктива (в глибину, чи з глибини кадру). Усі перераховані характеристики фону будуть вступати у конфлікт з постаттю та рухами ведучого.

Можливі й прикрі випадки з ігровими фонами. Наприклад, в одній з телевізійних програм герой мультфільму на задньому плані, якого було додано в ході монтажу, неначе погладжував ведучу. Природно, що це

викликало небажаний комічний ефект.

4) фон – фізичний простір студії, інтер'єру, натури.

Тут важливо уважно проаналізувати всі компоненти зображення. Важливо, щоб вертикальні лінії фону: рами вікон, дверей, меблів, кутів предметів чи кутів приміщення, що утворюються світлотінню, – не "встромлялись у голову" ведучого.

Тож важливо, щоб горизонтальні лінії: спинки дивана, високого стільця, елементів декору студії, рекламних банерів – не "різали голову" ведучого.

Фігура ведучого на всіх крупностях, ракурсах і точках зйомки повинна проектуватися на порівняно однорідний фон;

5) фоннатурне зображення.

На включеннях кореспондентів з місця подій чи під час проекції натурного зображення на екран студії фігура ведучого почасти занадто поєднується з реальним фоном і сам диктор стає неначе елементом цього фону.

Для того, щоб цього не сталося, важливо дотримуватися виокремлення фігури ведучого. Фахово це називається "відірвати від фону", що можна зробити за допомогою крупності, освітлення, глибини різкості, співвідношення руху ведучого й фону (фон рухливий – диктор статичний, і навпаки).

Найбільша небезпека, за якою необхідно стежити, – це поява на фоні неконтрольованих реальних дій, або об'єктів, які будуть відволікати увагу глядача.

Наприклад, дикторський монолог супроводжується такою сценкою: на дальньому плані стоїть хлопець з квітами, до нього підходить дівчина, він віддає їй квіти, підбігає інший хлопець, відштовхує першого – вони починають бігати один за одним.

А скільки можна бачити, як за постаттю ведучого декоративно розмістилися сміттєві баки, або ведучий оптично затискується в глухий кут огорожею!

Зрозуміло, що всі подібні фонові "зображення" забирають на себе увагу глядачів, а то й дискредитують ведучого і тему екранного виступу. А ось події чи сюжетні елементи другого плану як заплановане творче рішення навпаки можуть бути дієвим елементом драматургії.

Звичайно, з'ясування цих питань, контроль за фоном повністю лежить на режисері й операторі програми, однак ведучий повинен постійно пам'ятати про ці змістовно-естетичні елементи зображення, не покладаючись на інших працівників творчої групи, якщо в нього немає абсолютної впевненості в їхній професійній кваліфікації.

- грим

З година ночі. Ведучий ранкових ефірних блоків, що розпочинаються о 6 годині ранку, прокидається, плескає водою обличчя, іноді щось з'їдає, вдягається і виходить до студійного автомобіля, який збирає учасників програми. Щоденні ранкові блоки інколи йдуть декілька років і можна тільки уявити, як складно витримати такий режим життя!

Але, як кажуть, робота є робота. І вже о 5 годині ранку ведучий сидить, як кажуть у професійному середовищі, "на гримі".

Робота гримера – органічне поєднання творчості і технологій.

Грим – це мистецтво облагородженая, маскування дефектів, а також зміни обличчя людини за допомогою спеціальних гримувальних фарб, пластичних і волосяних масок і наклейок відповідно до характеру екранного образу.

Грим, який відповідає зовнішньому вигляду персонажу відповідно до загального задуму режисера, допомагає актору правдивіше розкривати внутрішній зміст, створювати характер героя.

Характер обличчя – невід'ємна частина екранних образів, а в більшості випадків – невід'ємна передумова якісної акторської гри, вживання в образ. Достатньо згадати зовсім молодого Миколу Черкасова, який геніально зіграв дуже стару людину – професора Полежаева у фільмі режисерів А. Зархі та Й. Хейфіца "Депутат Балтики". Грим і вдалий одяг у поєднанні з блискучою передачею вікового характеру абсолютно перевтілили актора.

Цей перелік може бути нескінченним, насамперед коли йдеться про портрети історичних осіб. І навпаки, невідповідність зовнішніх даних є одним з важливих чинників акторських невдач навіть за професійної гри.

Звичайно, під час гримування телевізійного ведучого ставляться значно скромніші завдання: ліквідувати недоліки, пристосувати обличчя до особливостей освітлення й колористичної ситуації в кадрі. Однак від цього робота гримера і її значення не стають менш вагомими.

Гример повинен замаскувати синці під очима, що будуть "витягатися" видеокамерою за умов відсутності гриму; він замальовує дрібні недоліки шкіри, накладає загальний тон на обличчя.

Особливої уваги вартий ніс. Він завжди неначе "ловить" найменші відблиски й недоліки встановленого світла і при недостатньому гримі буде "світитись і сяяти", як ліхтарик.

Окрему увагу слід приділити глибоко посадженим очам, різким масивним крилам носа, ямкам щік і підборіддя.

Але й це ще не все, оскільки багато особливостей анатомії обличчя ведучого неможливо компенсувати гримом, а можна відкорегувати лише світлом безпосередньо перед записом, або виходом в ефір.

Обов'язково слід звернути увагу на волосся. Кожна людина має властиві їй від природи особливості обличчя, форми голови. Дуже важливо однозначно визначити співвідношення між індивідуальністю обличчя ведучого та певними недоліками обличчя, якщо вони є.

Треба розуміти, що деякі риси, нормальні і привабливі в побуті, на телеекрані можуть відволікати від загального сприйняття образу ведучого. До таких елементів обличчя можуть належати занадто високий жіночий лоб, вуха, які надто виступають, певна форма щік. Одним із завдань підготовки до ефірного виступу є створення відповідної зачіски, яка б могла одночасно підкреслити індивідуальність ведучого та перетворити небажані особливості його обличчя на органічні компоненти загального стилю.

Скажімо, за допомогою зачіски можна зменшити висоту лоба, прикрити вуха, округлити чи витягнути обличчя.

Під час підготовки до ефіру можуть виникнути і суто технічні проблеми – наприклад, свіжовимите волосся часто стає пухнастим і ускладнює ефект рір-проекції – комп'ютерного зображення на фоні.

Зазвичай, в ефірі працюють диктори з виграшною для телекадру зовнішністю, але виокремити грим і зачіску як чинники створення глядацького враження безумовно потрібно.

Усі перераховані елементи гримувань, звичайно, стосуються й запрошених гостей.

- костюм

Одяг телевізійного ведучого – дуже важливий елемент його екранного існування. По-перше, він повинен відповідати жанровій формі телевізійної програми. Зрозуміло, що кореспондент у Верховній Раді буде виглядати дико, якщо зодягнеться у смокінг, або навпаки – у робочий одяг. Безглуздо буде виглядати й ведуча сільськогосподарської програми, зодягнена у вечірнє плаття. Ці приклади можна наводити безкінечно. Щоб уникнути невідповідності, достатньо чітко розуміти особливості кожного екранного жанру.

Але є й суто фотографічні вимоги до костюма телевізійного ведучого.

По-перше, необхідно уникати строкатості в малюнку тканини. Людина перед камерою в телестудії повинна обирати однотонні елементи одягу і стежити за гармонійним поєднанням кольорів.

У даному випадку вагома думка оператора, бо співвідносність кольорів фону й одягу може негативно позначитись на відтворенні телекамерою тону обличчя.

Наприклад, чоловік у сніжно-білій сорочці на телеекрані може здаватися неголеним, оскільки збільшується контраст білого й чорного.

Звичайно, костюм не повинен бути кольорів, що збігаються з рір-фоном.

Коли ведучий працює в оформленій студії, то навпаки, тональність костюма, кольорова гама повинна співіснувати з кольорами фону. Отже, можуть бути і сині елементи, і зелені, що було б неможливо при зйомці на рір- фонах цих кольорів.

До речі, білі тони в костюмі ведучих можливі, але мають узгоджуватись з тонально-кольоровим оформленням студії і вимагають певних світлових рішень.

Крім суто технологічних вимог, потрібно звернути увагу ще на один аспект. Усі творчі працівники, що з'являються в кадрі, стають публічними особами, а це значно збільшує вимоги як до зовнішнього вигляду, так і до манери їх поведінки. Телеведучий повинен демонструвати на екрані певний довершений стиль одягу й поведінки, адже будь-які елементи цього одягу і поведінки можуть назавтра ж поширитись у суспільстві як модні тенденції.

Щоб гідно виконувати цю репрезентативну суспільну роль, ведучий повинен або створити власний елегантний стиль, або чітко дотримуватися загальних модних тенденцій.

Ще більшою мірою це стосується проблеми аксесуарів, макіяжу, татуювання.

Наприклад, коли ми бачимо в диктора православний хрест, це може образити представників інших релігійних конфесій, і взагалі, хрест – не прикраса, а ознака хрещення людини, тобто духовної належності до власної віри.

Але навіть звичайні прикраси можуть завадити вдалому екранному виступу, якщо вони завеликі, або занадто яскраві і цим можуть відволікати увагу хоча б частини аудиторії.

Це стосується й макіяжу: надмірно "розмальоване" обличчя, невідповідні екранній ситуації та одягу кольори навколо очей, занадто яскравий лак для нігтів – усе це фактори відволікання уваги глядача

Тим більше, коли телевізійний ведучий, не кажучи вже про дикторів новин, має якісь татуювання.

У нормі татуювання у ведучого може бути тільки тоді, коли він веде програми екстремального характеру. У будь-якому іншому випадку демонстрація тату є певною пропагандою цього атавістичного засобу прикрашання, не кажучи вже про те, що більшість татуювань мають символічний, зашифрований смисл і певними категоріями глядачів можуть бути розшифровані з непередбачуваними для рейтингу каналу наслідками.

- пластика

А поки ведучий гримується, поправляє зачіску, вдягає екранний одяг, йому не завадить поступово налаштовуватись на створення свого екранного образу, неначе відбираючи в уяві найважливіші елементи своєї пластики й миміки, які допоможуть йому бути виразним та органічним під час програми.

До телеефіру на роль диктора і телеведучого часом потрапляють люди без специфічної підготовки. Буває, перед камерою працюють фахові журналісти, які до цього майстерно оперували словами писемної, а не усної мови. Іноді в ефір виходять навіть не журналісти, а просто фахівці з певних професій і галузевих напрямів. У минулому – спортсмени, економісти, рекламіста, ПР-менеджери, тобто люди без технікомовної підготовки і, звичайно, без необхідних пластичних і мімічних навичок. Навіть кіно- і театральні актори, радіожурналісти, маючи споріднений фах, не відразу можуть відчути особливості процесу мовлення в контексті вимог телепростору.

Але навіть професійним телеведучим не завадить перед ефіром спробувати неначе збоку подивитись на себе в умовах телевізійного виступу.

Вертикальні рамки кадру – це постійний і дуже дієвий контролер вашої постави. Варто трішки викривитись у якийсь бік або схилити голову, зовсім для себе непомітно, щоб для глядача викривлення вашої постави стало помітним набагато виразніше.

Розхитування тулуба з боку в бік під час мовлення, або те, що часто трапляється: супроводження мовних відрізків киванням голови, – безумовно, є неконтрольованою пластичною поведінкою.

Справа в тому, що на загальному плані рухи тулуба, рук, рухи головою існують в одному контексті, а на середніх і крупних планах контекст змінюється.

Наприклад, надмірне жестикулювання руками є відомим і зрозумілим недоліком. Причина полягає в тому, що ведучому бракує слів, не вистачає реактивності в підборі слів-замінників. І, як наслідок, людина природно намагається доповнювати свою розповідь жестикуляцією, замінюючи жестом несказані слова.

Отже, надмірне жестикулювання під час мовлення в кадрі є недоліком, адже на загальному і середньому планах жест ще фіксується зором, а на крупному плані глядач взагалі буде бачити тільки уривчасте миготіння рук перед обличчям. Вони можуть з'являтись у кадрі випадково і сприйматимуться як інформаційний шум.

Щодо жесту, потрібно захистити його право на існування, але жест має бути органічним і контрольованим, жест повинен пластично акцентувати увагу глядача на певних опорних інформаційних чинниках, безпосередньо бути пов'язаним з думкою як її зовнішній вираз.

Продовжуючи розмову про специфіку крупного плану, звернемо увагу на те, що не тільки руки телекомунікатора, які незрозумілими плямами блимають на крупному плані, є недоліком, а й кивання головою, що утворює небезпеку "вивалювання" ведучого з кадру.

Оператор на крупному плані не завжди може якісно плавно рухати камеру, уникаючи сіпання зображення. І якщо ведучий чи диктор не може тримати координатну константу і постійно за рахунок кінетики порушує композицію кадру, то це свідчить про його нефаховість.

Зустрічається ще один прояв неготовності до роботи перед камерою. Ідеться про обертання навколо осі стільця. У новинних дикторів часто стільці без спинок, щоб не було проблем з компонуванням зображення, а сидіння стільців, зазвичай, можуть обертатися.

Зокрема, один телевізійний ведучий перед тим працював на радіо, де б звик під час запису обертатися на стільці в різні боки, оскільки мав справу з так званим "губним мікрофоном" і працював тільки в радіостудії, де його ніхто не бачив. Цей молодий чоловік був прекрасним знавцем музичного матеріалу й цікавим співрозмовником, але з вимогами екранності не впорався. Щоразу під час стресового стану він починав неусвідомлено розкручувати тулуб на стільці і порушував композицію кадру, унаслідок чого був знятий з ефіру.

До мімічних недоліків можна зарахувати перебільшену артикуляцію, утворення "гримас" під час мовлення.

Часто у людей зустрічаються мімічні затиски, наприклад, на певних звукосполученнях нижня губа сіпається вбік, або ж одночасно з початком фрази піднімаються брови чи зводяться до перенісся. Опускання кутиків губів, їхнє закушування та інші мімічні автоматичні рухи, що супроводжують мовлення, виникають неусвідомлено й інколи навіть створюють мімічний коментар до тексту, надаючи йому подвійного змісту.

Наприклад, один ведучий часто кліпав очима, коли задавав запитання гостю. На загальному плані це не фіксувалось, а на крупному, зрозуміло, було помітним і неприродним.

Один з відомих ведучих постійно неначе "запитував рукою", тобто під час запитання витягав руку в напрямку співрозмовника і спирав її на стіл, а відповідь "забирав" рукою, тобто рука йшла назад. Як наслідок, його взагалі було усунено від проведення бесід та інтерв'ю.

Будь-яка "дрібниця", навіть ноги, які потрапляють у кадр, можуть додати неочікуваних ефектів: сіпання ногою, розхитування колін, виставлення ноги вперед – це може викликати іронічну посмішку, але для кадру дрібниць не існує.

Наприклад, з надмірною жестикуляцією можна впоратись, попросивши ведучого взяти в руку ручку, що для ролі журналіста цілком природно. Проте під час стресу ведучий може неусвідомлено розхитувати ручкою в руці, а якщо вона ще й металева і дає відблиск, то увага глядача буде значно відволікатись.

Ведучий не повинен руйнувати власний контакт із глядачем і відводити очі вбік від камери. Глядач не усвідомлює, що ведучий насправді спілкується не з людиною, а з об'єктивом камери, а навколо певна технологічна обстановка: освітлювальні прилади, вікно апаратної, асистенти, гример тощо. Глядачу важливо відчувати віртуальний контакт, коли, крім осі спілкування "ведучий-глядач", іншого світу не існує.

Потрібно стежити, щоб при використанні суфлера були непомітні рухи очей, щоб складалося враження безпосереднього звертання ведучого до глядача, а не читання ним тексту.

Говорячи про пластичну й мімічну програму поведінки дикгора-телеведучого перед камерою, варто нагадати, що на екрані він існує в певних мізансценах. їхніми повноцінними елементами можуть бути гшазменні екрани, на яких відповідно до задуму виникає зображення, що корелюється з дикторським текстом; також на фоні можуть бути розміщені рекламні матеріали і телеведучий просто не має права перекривати інформацію генерального спонсора. Одним із достатньо складних прикладів мізансцени є прогнози погоди, у яких почасти використовуються складні об'єктивні та віртуальні об'єкти, з якими ведучий повинен постійно спілкуватись.

Повноцінним чинником мізансцени є і світлотональне вирішення кадру. Треба постійно пам'ятати, що світло утворює певний світлотіньовий малюнок і "випадіння" з композиції кадру і "вихід" зі світла – це серйозні недоліки просторового позиціонування диктора

Усі ці вимоги роблять роботу телевізійного ведучого своєрідною – дуже складною саморежисурою. Творча група і насамперед режисер програми повинні розуміти всю психоемоційну складність роботи диктора-ведучого і всіляко допомагати йому. Наприклад, коли під час ефіру за спиною оператора хтось ходить, відбувається якась активна дія, диктор мимоволі може туди глянути, що буде нонсенсом, насамперед на крупному плані.

Отже, потрібно забезпечити дикторові-ведучому максимальну комфортність, адже стресу йому і так вистачає.

А варіантів нештатних ситуацій, з якими зустрічається ведучий і вся творча група, настільки багато, що майже кожен ефір можна назвати більшою чи меншою мірою нештатною ситуацією. Часто гість у студії чи запізнюється, чи не приходить; заготовлений сюжет не йде з технічних причин; зникає звук; у павільйоні літає муха; гасне світло; забули причепити мікрофон; зникає текст телевізійного "суфлера" – перелік пережитого в кожного ведучого свій, але що б там не було, він завжди має бути готовим до нештатної ситуації.

Готовність до програми передбачає деякі варіанти страховок, продуманих допоміжних відеоматеріалів, сюжетів, заставок, текстових заготовок і в певних випадках – готовність дублерів. Дефіцит часу, характерний для прямих ефірів, створює виняткову ситуацію, коли передбачливість авторів програми допомагає уникати катастрофи і дозволяє розв'язувати проблемну ситуацію швидко й непомітно.

Звичайно, ведучи й є частиною загальної ефірної команди, але саме на ньому сходяться погляди і думки глядачів і тому саме йому необхідно бути найпередбачливішим, найпідготовленішим, найрозумнішим і найстійкішим психологічно серед усіх творців програми, працюючи в органічній єдності з випускаючими режисером і редактором.

. До того ж ефір для диктора-телеведучого – завжди певний стрес. З досвідом, звичайно, людина пристосовується, але прямий ефір і навіть подібний до нього запис програми завжди непрогнозовані. І саме під час технічних накладок, неочікуваних моментів власної чи сторонньої поведінки ведучий повинен не розгубитися.

Важливо те, що під час непрогнозованого розвитку подій, коли нервове навантаження значно збільшується, усі недоліки, будь-які елементи непідготовленості телеведучого підсвідомо автоматично реалізовуються і стають наочними. Саме в пластично-мімічних проявах стрес реалізується найчастіше і найпомітніше.

Ведучий, як пілот літака, повинен контролювати декілька потоків інформації: власне мовлення, графічні символи (текст), слухові подразники (команди режисера), існувати у просторі ефіру і хронометражі послідовних включень.

Усвідомлення і контроль за власною пластично-мімічною поведінкою додає ще один клопіт. Тому, враховуючи поліфункційну напругу, як же повинен поводити себе диктор-телеведучий?

У цьому й полягає майстерність, коли пластична і мімічна поведінка корегується всіма названими чинниками, але це не призводить до фізичного затиску і не робить з обличчя маску.

Ведучий у "прокрустовому ложі" мізансцени повинен бути органічним, ледь супроводжувати мовлення природними рухами і мімікою, а в глядача повинне створитися враження легкого, вільного, відвертого, ненапруженого спілкування.

Ще один нюанс поведінки ведучого перед камерою. На кінцевий результат, а саме – враження глядача, впливає низка чинників. Це технологічна й естетична якість телекартинки, колористичне і графічне вирішення фону, костюм та аксесуари ведучого, мізансцена студії, що в екранній версії утворює мізанкадр, манера спілкування, нарешті – зовнішність ведучого і його комунікативна привабливість.

Для успішної роботи перед камерою необхідно мати особливий артистизм, що відрізняється від роботи актора в театрі й кіно. Диктор-ведучий, з одного боку, є реальною людиною, але водночас ця реальна людина перебуває в особливому рольовому стані. Спілкуючись з уявним глядачем, диктор створює враження безпосереднього особистісного спілкування з конкретним глядачем віч-на-віч.

З набуттям досвіду і майстерності, ведучий опановує дивний прийом, так звану "інтимну мить" спілкування. Ідеться про вміння ще перед першими словами привітання так глянути в камеру, тобто в очі глядача, щоб зачепити якість особисті почуття.

Така ж мить погляду завершує програму після останніх слів. Треба дуже точно зрозуміти, що йдеться не про кокетство з метою сподобатися глядачу, а про особливий талант комунікатора, який заглядає в душу телеглядача, викликає симпатію й довіру.

Безумовно, що всі ці опорні компоненти телевізійного виступу слід ретельно шукати, відпрацьовувати, закріпляти перед ефіром, або записом.

Крім того, саме ці, начебто дрібниці, здебільшого і формують індивідуальний стиль ведучого, який може вирішити його подальшу творчу долю.

Особливості пластичної поведінки телеведучих також безпосередньо пов'язані з конкретними жанровими формами телевізійного мовлення.

Зрозуміло, що інформаційні форми достатньо жорстко обмежують можливості пластичного виразу телеведучих. Головним у них є об'єктивні мовні вислови, а тому застосування експресивної пластики, суб'єктивні вияви особистого ставлення ведучого до інформації майже неможливі. Активнішою може бути пластика ведучого в бесіді. Але стосується це передусім власного іміджу ведучого, який повинен бути повноцінним учасником бесіди. А ось зовнішні вияви суб'єктивного ставлення ведучого до проблем бесіди обмежені так само, як і в інших інформаційних жанрах. Ширшими є можливості пластичного самовияву репортера, оскільки він не просто діє в умовах певної події, але й повинен емоційно залучити глядача до її реального перебігу.

Саме з професією репортера переважно пов'язаний телевізійний термін "стендaп" (stand-up). Stand-up означає безпосереднє перебування ведучого-репортера в кадрі на місці події. Цей прийом і використовується, насамперед, для підтвердження того, що ведучий безпосередньо перебував на місці події, оскільки це найефективніший засіб створення "ефекту присутності" глядача при події, а також дієвий засіб висловлення власної позиції самого ведучого, або позиції каналу щодо обставин, пов'язаних з конкретною подією.

Stand-up накладає на ведучого додаткові вимоги щодо пластичних дій у кадрі, адже йому треба не просто бути органічним у власній поведінці, але й "вписуватись" у загальний характер того, що відбувається в репортажі, відповідати атмосфері подій і одночасно – представляти телевізійний канал. Для цього треба дуже уважно підбирати одяг, макіяж, корегувати манеру поведінки, пластичні дії та характер мовних висловів, аби відповідати ситуації. А варіантів таких ситуацій – безліч: від коридорів Верховної Ради до сільськогосподарських господарств, вулиць, зоопарків..;

Головне – пам'ятати, що репортер поєднує у своїх мовних і пластичних діях дві іпостасі: реального свідка події та представника телевізійного каналу, тобто поєднує абсолютну об'єктивність і являє певний зразок суспільної поведінки в конкретній ситуації.

Позиція ведучого в аналітичних жанрах активніша й розкутіша. Адже він репрезентує не тільки позицію телевізійного каналу, але й власну авторську позицію, а отже – повинен переконувати глядача за допомогою органічного виразу власної думки у словах і жестах, поєднаних на основі глибоко індивідуального стилю поведінки.

Це ж стосується і манери проведення ведучим пізнавальних програм, у яких пластичні особливості іміджу ведучого є найважливішими, адже цей вид телевізійного мовлення значною мірою побудований саме на авторитетності ведучого.

І вже зовсім розкутою, активною, сповненою акторської імпровізації повинна бути пластика ведучого розважальних програм. У цій сфері телевізійного мовлення може існувати тільки одне обмеження пластичної поведінки – невідповідність певних жестів загальноприйнятним у даному суспільстві нормам громадської поведінки.

При цьому ведучому важливо розуміти конкретні соціальні норми різних груп населення за етнічним, релігійним та іншими ознаками. Адже певні суспільні категорії можуть мати різні, а то й прямо протилежні уявлення про систему пластичних проявів. Це положення стосується як телевізійного мовлення для певних категорій глядачів, так і для безпосереднього спілкування з учасниками телевізійної програми.

Для того, аби практично засвоїти усі ці теоретичні положення, варто постійно слідкувати за ефірною практикою кращих ведучих сучасного телебачення, порівнювати особливості роботи різних ведучих у різних випусках певної програми.

Слід зауважити, що далеко не завжди артистичний підхід гірший за суто розмовний. Багато хто з ведучих має значний арсенал напрацьованих пластичних засобів, які вдало використовує в кожній конкретній ситуації. Помножені на індивідуальність, вони поступово стають неповторним стилем, що робить окремі артистичні штампи непримітними та непринциповими.

Прямим продовженням викладу цього матеріалу повинно стати поглиблене вивчення питань позавербальних засобів екранного виступу телевізійного ведучого.

 
<<   ЗМІСТ   >>