Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Сучасна культурологія

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Постмодерні напрямки досліджень культури

План викладу:

  • 9.1. Постмодернізм як явище, його теоретичні та соціокультурні джерела
  • 9.2. Постмодерністські теорії
  • 9.3. Постмодернізм у літературі та мистецтві

Постмодернізм як явище, його теоретичні та соціокультурні джерела

У сучасних західних культурологічних дослідженнях розрізняють два значення терміну: "Постмодерн" (postmodernity – англ.) [1] як соціокультурне явище, культурний період (подібно до періодів Бароко або Середньовіччя), та "постмодернізм" як теорію і практику аналізу культурних феноменів (postmodernism – англ.). Уже в самій назві закладено певне протиставлення, посилання на "модерн", порівняно з яким Постмодерн розуміється як якісно нова ступінь культурного розвитку та критика модерних стратегій осмислення культури. Щоб зрозуміти, на яких засадах відбувається протиставлення, треба окреслити основні характеристики Модерну, як етапу, що передує Постмодернові.

Епоху Модерну пов'язують з ростом індивідуалізації, індустріалізацією, урбанізацією, зменшенням диктату Церкви, секуляризацією суспільної свідомості та пріоритету прав людини, яка припадає на Новий час (XVI-XVIII ст.). Велика Французька революція (1789-1799) та Північноамериканська війна за незалежність цього періоду призвели до створення перших у світі демократичних конституцій, які заклали політико-правові засади модерних суспільств. Відправною точкою модерної філософії вважають епоху Просвітництва (XVIII ст.), яка уперше в європейській свідомості наголосила на важливості раціонального пізнання, експерименту, пошуку об'єктивної причини замість апеляції до релігійного або містичного дива. Але науково-теоретичні засади модернізму як цілісної картини світу були сформульовані в першій половині XIX ст. і проіснували як домінуюча ідеологія більшої частини світового суспільства майже до середини XX ст. Центральними тезами модерністської філософії були:

  • – віра в соціальний поступ та прогресивний розвиток суспільства, який відбувається через поширення науки та просвіти;
  • – віра в існування універсальних цінностей та норм;
  • – віра в наявність об'єктивної істини, яку можна винайти раціональним шляхом;
  • – віра в пріоритет науки над усіма іншими формами пізнання світу, абсолютизація раціонального та технічно-природничого знання;
  • – домінація цінностей більшості над меншістю.

Фундаторами модерної картини світу вважаються Г. Спенсер, О. Конт, К. Маркс, Ч. Дарвін, М. Вебер, Е. Дюркгейм, О. Шпенглер, З. Фройд, кожен із яких висунув теорію, що руйнувала середньовічну картину світу та будувала натомість новий світ, в якому наука займала центральне місце та відтворювала більш гуманний проект культури у порівнянні із середньовічним. Із еволюціоністських історико-культурологічних теорій XIX ст. (згідно до відомих еволюційних концепцій Ґ. В. Ф. Гегеля, Л. Моргана, Е. Тайлора, Дж. Фрейзера), про які йшлося в темах 1 і 5, логічним шляхом випливало, що культури, які досягли більш високого технологічного рівня, мають більшу цінність за інші, їх цивілізаційні досягнення мають сприйматись як "норми" для других; що більш "просунуті" суспільства отримують моральне право "цивілізувати" інші суспільства, тобто нав'язувати свої цінності іншим культурам.

Таким чином культура Модерну являла собою суперечливе явище, хоча би на рівні соціокультурних висновків з теоретичних положень модерної філософії. З одного боку, філософія Модерну звільнила європейську людину від середньовічної залежності від релігійних та феодальних догм, сприяла прогресу в науці, техніці, освіті, в забезпеченні прав людини. З іншого боку, філософські концепції модернізму об'єктивно виправдовували колоніальні захвати та колоніальну політику, ідею переваги однієї раси, нації, мови або релігії над іншими, дискримінацію расових або гендерних меншин, абсолютизації певних соціальних норм.

Але якщо на початку XX ст. модерне європейське суспільство ще залишалося впевненим у тому, що його культурний розвиток є поступовим та прогресивним, і що після періодів "дикунства" та "варварства", західноєвропейська культура увійшла в епоху "цивілізації" та небаченого розвитку гуманізму, то середина XX ст. принесла народам Європи значні розчарування: на трагічні символи перетворилися слова Ґолокост, Аушвіц, ГУЛАГ; більш ніж 50 мільйонів жертв забрала Друга світова війна. Причому, за підрахунками І. Маркузена[2], якщо в Першій світовій війні серед цивільного населення жертв було лише п'ять відсотків, то у Другій світовій війни ця цифра зросла до 65 відсотків від числа загиблих. Ще більшою мірою, на думку В. Тернера[3], Друга світова війна продемонструвала відносний характер просвітницького лібералізму, формальність ідеалів "свободи, рівності, братерства", які у дійсності забезпечувалися переважно для представників певної соціокультурної групи – білих чоловіків з вищим рівнем освіти. Досвід жінок, темношкірих, євреїв, циган, сексуальних меншин 1939-1945 pp., котрі найбільше потерпали в цей період, довів, що не існує універсальної моделі свободи та рівності, що зміст цих категорій залежить від того, чи мова йде про суб'єкта влади або представника іншої раси, який не має доступу до влади. Саме моральні роздуми над наслідками Другою світовою війною стимулювали потребу суспільства в перегляді основних тез Модерну[4].

Не дивно, що ідеї Постмодернізму сформувалась у формі критики основних положень модерної філософії, або як "глобальна критика західної цивілізації"[5], яка дискредитувала себе. Модерн розглядався постмодерністами як "помилковий проект" культури, досягнення якого виглядають ілюзорними, тому що не можна говорити про існування "абсолютної істини", після того, як прийшло "ніщо" (Друга світова війна). Іншими, передусім, інтелектуальними причинами кризи модерного проекту культури і поширення постмодерної картини світу, є:

  • – ідея релятивізму світу, яка вперше була обгрунтована в наукових концепціях (Б. Мьобіус, А. Ейнштейн, М. Лобачевскій, К. Ріман), надалі запозичена соціогумнітарними дисциплінами;
  • – створення нової, "суб'єктивної", методологічної парадигми функціонування науки як найважливішої рушійної сили сучасної цивілізації (Р. Кун, Р. Рорті, П. Фейерабенд);
  • – критика післявоєнного капіталізму та впровадження глобальних культурних цінностей як "дискурсу влади" (М. Фуко, Ф. Джеймісон, Р. Варт);
  • – трансформація моральних та культурних цінностей, пов'язаних із поширенням "постіндустріального" суспільства (Р. Арон, Д. Белл, О. Тоффлер) тощо. Слід згадати, що постмодернізм формувався у період студентських революцій в Європі (1968-1970) та на хвилі антиядерних протестів в західноєвропейських суспільствах, активізації жіночого, антиколоніального, гомосексуального та екологічного рухів. Тобто теорія постмодернізму в різних її течіях намагалася осмислити суспільну ситуацію змін та дати відповіді на виклики сучасності.

Постмодерн як епоха після Модерну привносить нові стосунки, цінності, тип культурного мислення. Постмодернізм – це теорія, яка свідомо позиціонує себе за межами класичної (або модерної) традиції, створює свою традицію, яку називає "постнекласичною" або "некласичною".

Постмодернізм не має однієї концепції або джерела свого формування та розуміння. Скоріше, Постмодернізм треба вважати "парасольковим" терміном, якій ґрунтується на декількох найбільш впливових концепціях (Р. Барт, Р. Брайдотті, Ж. Бодрійяр, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ф. Джеймісон, Ж. Лакан, Ж. Ф. Ліотар, Р. Рорті, П. Фейерабенд, М. Фуко та ін.) і багатьох менш відомих, що стали базовими для нового типу теорії і практик як в гуманітарних сферах (філософії, літературній критиці, теорії кіно), так і в буденному житті, архітектурі, організації суспільства.

Французький дослідник Жан Франсуа Ліотар (1924-1998) був першим, хто у відомій роботі "Ситуація Постмодерну" ("Postmodern Condition") застосував цей термін для позначення нових умов існування людства, які він визнав епохою "краху Великих Нарративів", тобто певних ідеологічних конструкцій, "осереддя" певної епохи, культури або нації. Кожна культура усвідомлює свою єдність (тобто певний тип ідентичності) шляхом створення текстів (вербальних, візуальних, політичних, тілесних), кодованих певною ідеєю: зокрема, французька культура Нового часу базувалася головно на гаслах Великої французької революції "Свобода, рівність, братерство", тобто на просвітницьких тезах універсальних прав людини. Але Ліотар назвав віру європейського суспільства в прогрес, добро та раціональну причину "квазі-міфологіями", які не виправдали себе в XX ст.

На зміну модерної ідеї історичного прогресу, була висунута постмодерна теза про "кінець історії" (тобто, історії лінійної), і перехід суспільства до потенційно-можливої, багатоваріантної історії, в межах якої суспільство розглядалося як нестабільна система, розвиток якої залежить від "детермінізму випадковості". Ліотар виступів проти принципу універсалізму в розумінні розвитку людської цивілізації: проти колективної ідентичності та ультимативної мети (хоча б ця мета була й щастям всього людства), саме тому, що, на його думку, не існує універсального щастя або універсального прогресу, це тільки красивий міф, який використовує влада для єдності в суспільстві.

Ліотар наголосив, що наука і знання також є не більш ніж впливовими ілюзіями минулого, вони втратили своє значення в епоху Інтернет. "Знання" можуть продаватися та покупатися, їх цінність залежить від умов, в яких опинився індивід, і тому можна казати про існування множини "всіляких істин". Тому в постмодерному світі більше значення має інформація, яка оцінюється прагматично: наприклад, з точки зору використання інформації, банк, де людина заощаджує гроші і отримує кредити, місцева влада, ведучи телебачення або Інтернет-сайти, на яких людина зареєструвала свої дані, мають більш впливу на особистий світ людини, ніж наука і навіть члени родини.

У той же час представники постмодерної теорії знання – Т. Кун, Р. Рорті, П. Фейерабенд радикально змінили модерністські уявлення про начебто "об'єктивний" характер природничих наук. На думку американського дослідника Пола Фейерабенда (1924- 1994), наука є однією із форм існування культури, і тому вона ідеологічно навантажена, тобто знаходиться під впливом політичних поглядів та суспільних стереотипів свого часу. Крім того, наука не має універсальної методології пізнання, але вона значною мірою базується на вірі науковців й всього суспільства в існування таких універсальних схем пізнання. Таким чином була обгрунтована потреба в постійному перегляданні інтсрпрстативних та пізнавальних схем, був відкритий шлях для створення нових наукових парадигм, які приймали до уваги "суб'єктивний фактор" в створенні наукових теорій.

У роботах американця Ричарда Рорті (1931-2007) доводилася метафорична природа наукового знання, яке може бути порівняно із релігійною та міфологічною формами свідомості. Рорті вважав, що претензії природничих і так званих "точних" наук на отримання достовірного знання, є необгрунтованими. Саме Рорті належить постмодерна ідея всебічного релятивізму (відносності), який стосується усіх речей, які вважалися у модерному суспільстві "незмінними": моральні норми, істина, оточуюча реальність. Рорті розрізняв "модерністів" та "постмодерністів" по їх відношенню до "істини" й умовно поділяв їх на категорії "метафізиків" та "іроністів"[6]. Метафізиків які є по суті модерністами, вірять, що світ є тим, що вони бачать і відчувають, що норми культури незмінні, істина універсальна, цінності абсолютні для всіх народів; також метафізики впевнені в наявності істини, яку лише треба "відкрити". Іроністи, які є постмодерністами за своїм світобаченням, сприймають реальність світу та культурних норм і навіть своїх особистих почуттів як "відносну матерію": те, що однією людиною (або соціальною групою чи певною нацією) вважається за "істину", може бути зовсім не сприйнятим в іншому суспільстві. Істина залежить від того, що в певній культурі вважається за добро, і ким формуються уявлення про "добро" та "зло".

Звідси витікає різниця в типах культурної ідентичності: якщо модерна ідентичність розумілась як природна данина, то Постмодерн проблематизував ідентичність як "проект", якій вільно конструюється індивідом або суспільством (чи його часткою), і може змінюватися протягом життя. Ширше кажучи:

  • – модерна ідентичність: домінантна, фіксована, пасивна, стабільна, цілісна, певна, монолітна, абсолютна, ригідна, гомогенна,,
  • – постмодерна ідентичність: багатоманітна, вільна, активна, креативна, нестабільна, фрагментарна, ілюзорна, дезінтегрована, грайлива, гетерогенна[7].

Це, вважають постмодерністи, позитивний факт тому, що епоха Постмодерну розглядається як більш відкрита та толерантна до меншин, які протягом тисячоліть виштовхувались на узбіччя європейської цивілізації та маргінализувалнся.

Французький філософ Жан Бодрійяр (1929-2007) висунув концепцію, згідно з якою знаки та символи, що використовуються медіа, в постмодерному суспільстві стають більш впливовими, ніж сенсорні відчуття самих людей, і люди залежать від символів, які створюють реклама, телебачення та Інтернет більше, ніж від власного оточення. Цю символічну реальність Бодрійяр назвав гіперреальністю, яка виступає однією із якісних ознак постмодерної культури. Таким чином, постмодерна теорія дійшла до висновку, що усе, що людина приймає за реальність, в дійсності є тільки уява про неї, яка залежить від точки зору, яку обирає суб'єкт, і зміна точки бачення призводить до змін у картині світу. Тому специфікою постмодернізму є так званий "мультиперспективізм", коли суб'єкт може постійно та калейдоскопічно змінювати ракурси дійсності, як переключати канали телевізора. Але це призводить до фрагментарної свідомості, мільтішіння якої не дає вловити сутність і заглибитися у те, що відбувається.

З поняттям гіперреальності пов'язана бодрійярівська концепція симулякров[8]. Симулякр – це явище суто постмодерної культури, його сутність полягає у тому, що він є знаком, який апелює до явища, якого не існує у світі феноменів, він, так би мовити, симулює своє існування. Система симулякрів має "хижий" характер, але й певну "чарівність": вона намагається підкорити собі світ реального існування людини (чи суспільства), зачарувати його до тієї міри, коли суб'єкт перестає розрізняти реальність та світ фантомів (симулякрів), бо вони переплітаються в його свідомості. На відміну від модерного, постмодерне капіталістичне суспільство використовує симулякри як "м'яке зваблення" ("soft seduction"), тобто воно не надає прямого насильства на людину, а пропонує індивіду певний ступінь свободи та значну кількість симулятивних цілій з метою нав'язування людині чи суспільству певної думки або способу життя.

Бодрійяр назвав постмодерне суспільство "консьюмериським"[9] (споживацьким, від англ, consume – "споживати"), але тип споживання в період постмодерного капіталізму змінюється: коли люди покупають будь-які товари та послуги, вони купляють їх не як матеріальні об'єкти, в яких вони відчувають життєву потребу, а як символи певної культури, знаки належності до її стандартів. Наприклад, покупка спортивного одягу фірми Nike не завжди говорить про те, що людина веде активний засіб життя, а лише про те, що вона конструює свій імідж як належний до спорту. Саме цю ситуацію "споживання знаків" Бодрійяр уважав типовою для постмодерного капіталізму.

Фредерік Джеймісон (народ. 1934 р.) описував постмодерне суспільство як "культурну логіку пізнього капіталізму"[10], етапу розвитку західного суспільства, який почався після Другої світової війни й економічної специфікою якого є "глобалізація", "транснаціональні корпорації", "мультінаціональний капітал". Для постмодерної культури сучасного періоду характерним є:

  • – "товарний фетишизм",
  • – скептицизм до "метанаративів",
  • – криза культурних і моральних ієрархій,
  • – збільшення можливостей впливу мас-медіа,
  • – множинна (плюральна, гетерогенна) ідентичність,
  • – легітимація "культурного різноманіття" (cultural diversity),
  • – процеси культурної та політичної фрагментації,
  • – трансформація уявлень про границі тіла та особистості (пересадка органів, клонування, штучне запліднення, кіберідентичності тощо),
  • – страх перед екологічними та технологічними катастрофами,
  • – спрощені уяви про переміщення в часі-простору ("номадична суб'єктивність", в термінах відомих постмодерністських авторів Ж. Дельоза та Р. Брайдотті).

Постмодерн як кожна епоха має свої позитивні та негативні риси, а постмодерні теорії намагаються проаналізувати специфіку цієї епохи та створити певний інструментарій, якій відповідає потребам сучасної культурології.

  • [1] Kidd W. Culture and Identity. – Palgrave Macmillan, 2002. – P. 84.
  • [2] Markusen Е. Totalitarian state and genocide // Encyclopedia of genocide /ed. by Israel Chamy. Vol. 2. – ABC-CLIO; Santa Barbara, California, Denver, Colorado, Oxford, England, 1999. – C. 32-36.
  • [3] Turner W. B. A Genealogy of Queer Theory. – Temple University Press, Philadelphia, 2006.
  • [4] Eaglestone R. The Holocaust and the Postmodern. – Oxford University Press, 2005.
  • [5] Surber J. P. Culture and Critique. An Introduction to the Critical Discourse of Cultural Studies. – Westview Press, The University of Denver, 1998. –P. 185.
  • [6] Rorty R. Contingency, irony and solidarity. – Cambridge University Press, Cambridge, 1989.
  • [7] Kellner D. Popular culture and the constructions of Postmodern identities // Modernity and Identity / ed. by Lash S., Friedman J. – Oxford, 1992.
  • [8] Baudrillard J. Simulacres et simulations. – Paris, 1981.
  • [9] Baudrillard J. For a Critique of the Political Economy of the Sign. – St. Louis: Telos, 1981.
  • [10] Jameson F. Postmodernism, or, the Cultural Logic of late Capitalism. – Bloomington, 1986.
 
<<   ЗМІСТ   >>