Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Українське народознавство

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

УКРАЇНСЬКА МОВА ПІД МОСКОВСЬКИМ ЯРМОМ

Протягом багатьох століть українська мова була обмежувана різними державами, у складі яких перебувала Україна. Та. мабуть, найтяжчим ярмом дія неї стала накинута російська "норма", впроваджена насильно імперською Москвою. Ставлення "великоросів" до української мови не було однозначним. Нажаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Ще Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом: пін. перебуваючи в Україні і навчаючись у Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною під російської. Цариця Катерина повторювала услід за Ломоносовим. що "малороссийское наречие" — це ні що інше, як "российское, на польський лад примененное". Тому при клал цариці наслідували всі російські вчені, як її сучасники, лак і пізніші "ученые мужи".

Упереджено ставився до української мови і Ніколай Карамзін, називаючи її "варварським языком". Професор кафедри слов'янських мов Московського університету Міхаіл Каченовский формував негативне ставлення до української мови у своїх студентів.

Не зміг об'єктивно оцінити української мови і літератури російський критик Ніссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: "мы. москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия".

Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його "Кобзар" оцінив лише після смерті великого поета.

Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він помістив у "Колоколі" некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросив дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру22.

Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам'ятки та західно руську літературу. Він писав у своїй прані "Из лекций по истории русской литературы" (Казань, 1913. — С. 493— 494): "Власні літературні сили Москви на перших порах вкрай незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літератури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром..." Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам'яток, професор Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: "... не тільки в XIV, але й в XV ст. в вдалі літературній Москва незрівнянно нижче від Києва XII століття".

Російський уряд, керуючись великодержавницькими шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, витворюючи все жорстокіші заборони української мови.

У 1784 р. Київській академії було приписано читати лекції "с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии". а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так, поступово, курс навчання у Київськії" Академії було повністю русифіковано.

Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та най ганебнішим став "Валуєвськнй циркуляр" 1863 р.. що мав підзаголовок "Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народи, проев." — російському урядові навіть було соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу ("Правда", 1894).

Ось кілька цитат із цього циркуляра, які тут вважаємо за доцільне процитувати мовою оригіналу: "... Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено"."Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, талько испорченный влиянием на него Полыни . "Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета". "Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться".

Циркуляр було подано на розгляд цареві, й "Его Величеству благо-угодно было удостоить иное Монаршего благоволения".

У1876 році цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави. Впроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька.

Законами 1869 і 1886 рр. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. 1899 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд, на якому читалися реферати всіма слов'янськими мовами, лише українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з'їзді. У міністерстві ніби схаменулися, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, але лише в закритому приміщенні й щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.

Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві у 1903 р. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, а це іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб "преподать народу кое-какое поученіє по части сельскаго хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину", — як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914 р. (Іван Огієнко).

Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: "Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" співати "Ой, не хади, Гришка, да и на пикник".

У 1908 році культурну й освітню діяльність в Україні указом сенату визнано шкідливою, "могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности".

Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — ось сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.

Уже за радянських часів витворилися ідеологічні теорії "злиття націй", "двох рідних мов". Нехтувалося значення мови як системи мислення: забувалося, що рідна мова невіддільна від своєї землі, народу, історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, "мова цілого народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)"23.

1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеособлення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відома також вимога захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклористики.

Навіть зараз, коли Україна здобула незалежність, російські реакційні кола не можуть заспокоїтись і реанімують ідеї "єдіной нєдєлімой". Журнал "Москва" в 1998 р. видав збірник українофобських статей, написаних авторами минулого століття, під назвою "Украинский сепаратизм в России. Идеология раскола". На обкладинці зображення розколотого натроє тризуба, вступна стаття Михаіла Смоліна має заголовок "Украинский туман должен рассеяться, і русское солнце взойдет" — слова російського націоналіста A.B. Стороженка. Ще одна книга, яку, за висловом Ф. Ніцше, "треба читати в рукавичках". Не вдаючись до аналізу цього ганебного збірника, зазначимо тільки, що наш північний сусід і нині зазіхає не тільки на нашу землю, але й на наші українські душі, прагнучи поглинути їх в "общерусском море".

 
<<   ЗМІСТ   >>